— Ага. То як мої спогади…
— Ну? — Обоє всміхаються.
— Ковтав аспірин. Майже увесь час пиячив або ходив п’яний. Переймався тим, щоб костюм сидів як годиться. Зневажав вищі кола, але поводився, як вони…
— І поки біг додому, страшенно верещав «рох-рох-рох[78]»… — Джесіка не витримує і починає хихотіти, коли Роджер тягнеться до її боку у светрі, до того місця, де, він знає, вона не витримує лоскоту. Джесіка зіщулюється, відповзає подалі, а він прокочується повз неї, відскакує від спинки дивана, але швиденько підводиться, і тепер їй лоскотно вже усюди, хоч за литку хапай, хоч за лікоть…
Аж зненацька гримнуло. Ракета! Струс вибуху за селом неподалік: тканина повітря, час, геть усе змінилося… віконна рама шарпнулася всередину, відскочила з дерев’яним рипінням і знову брязнула, будинок і далі дрижить.
Гупають серця. Туго напнуті ударною хвилею, дзвенять від болю барабанні перетинки. Понад дахом у далечінь летить невидимий потяг…
Вони сидять тихо, як намальовані песики, мовчки, дивовижно нездатні торкнутися одне одного. Смерть увійшла через комору: стоїть, споглядає, залізна й терпляча, з таким виглядом, наче промовляє: спробуй-но, полоскочи мене.
(1)
Тимчасово відряджений
До Відділення Абреакції
Шпиталю Святої Вероніки,
Боунчепел-Ґейт, Е1
Лондон, Англія,
Зима 1944.
Кеноші-хлопчаку до запитання,
Кеноша, Вісконсин, США.
Вельмишановний сер,
Хіба мені колись, хоч коли-небудь у житті від тебе чогось хотілось?
Щиро Ваш,
Л-т Тайрон Слотроп.
До запитання,
Кеноша, Вісконсин, США.
кілька днів по тому
Тайронові Слотропу, ескв.
Тимчасово відрядженому
Відділення Абреакції
Шпиталь Святої Вероніки
Боунчепел-Ґейт, Е1
Лондон, Англія
Вельмишановний містере Слотроп,
Тобі — ніколи і ніяк.
Кеноша-хлопчак
(2) Нахабний чувак: Ой, та я все оте «ретро» можу злабати — і «чарльстон», та-а «велике яблуко» теж!
Досвідчений чечіточник: Закладаюся, що не утнути тобі ніколи і ніяк «Кеношу», хлопчак!
(2.1) Н.Ч.: А хай тобі біс, та я все можу — і «касл-вок», і «лінді» також!
Д.Ч.: Закладаюся, що не утнути тобі ніколи і ніяк «Кеноша-хлопчак»!
(3) Дрібний службовець: Ну от, він мене уникав, і я вирішив, що це через Справу Слотропа. Якщо він у чомусь зробив мене винним…
Начальник (бундючно): Тобі! Ніколи і ніяк Кеноша-хлопчак не подумав би, що ти…
(3.1) Начальник (скептично): Тобі? Ніколи! І ні, як Кеноша-хлопчак подумав би, що ти?..
(4) І під кінець потужного дня, коли він дарував нам вогняними літерами на небі всі слова, що знадобляться нам, слова, якими ми нині насолоджуємося й заповнюємо словники, лагідний голос малого Тайрона Слотропа, з того часу оспіваний у сагах і піснях, несміливо проник і досяг слуху Хлопчака:
— Тобі ніколи «ніяк», Кеноша-хлопчак!
Оці варіації на тему «Тобі ніколи і ніяк, Кеноша-хлопчак» панують у свідомості Слотропа, а лікар схиляється до нього з білої надхмарної височини, щоб розбудити й почати сеанс. Голка безболісно заповзає у вену трохи збоку від ямки точно на згині ліктя: 10 %-ний амітал натрію, один кубик, як і належиться.
(5) А може, ти філонив у Філадельфії, розбещував Рочестер і дуркував з Джолієт. Але не втнути тобі ніколи і ніяк, Кеноша-хлопчак.
(6) (День Вознесіння й жертвопринесення. Відзначається всією країною. Витоплюється жир, кров капає і випалюється на буру сіль…) Ви принесли в жертву чиказького підсвинка, так, форест-гілльське лоша, так. (Голос слабшає…) Ларедське ягня. Так. Ой. Стривай. А що це, Слотропе? Тобі ж ніколи і ніяк — Кеноша-хлопчак. Струнко, Слотроп.
ПОТІК: Сьогодні, Слотропе, знову хотілось би побалакати про Бостон. Минулого разу, якщо пригадуєте, ми обговорювали проблему негрів у Роксбері. Ми, безперечно, знаємо, що вам це не надто приємно, але спробуйте, дуже прошу. Отже… де ви, Слотропе? Що-небудь бачите?
Слотроп: Ну, не те щоб бачу…
З ревінням влітає підземкою, лишень у Бостоні, сталь і вуглецевий саван поверх давньої цегли…
Чорні обличчя, біла скатертина, блискають дуже гострі ножі, викладені біля тарілок… дим тютюну й ґанджі густо змішуються, від нього червоніють очі, він міцний, як вино, а як інакше заб’ємо косяк, щоб від дурнини в мозку процес! аби всі звивини зовсім вирівнялися, ав-жеж!
ПОТІК: Ви сказали «авжеж», Слотропе?
Слотроп: Та годі вам… чого ви знову починаєте…
Білі студенти вигукують свої замовлення ансамблю на естраді. Голоси первачків зі східної школи, срака вимовляють губами, складеними гузенцем, — виходить шьррякя… ледве на ногах тримаються, заливають очі. Азійська конвалія, велетенські філодендрони, віяла зеленого листу і гілки тропічних пальм звисають у напівтемряві… два бармени, дуже світлий вест-індієць, тендітний, з вусиками, та його партнер на побігеньках — чорний, немов рука у жіночій оперній рукавичці, — невтомно рухаються перед глибоким океанічним дзеркалом, воно затягує більшу частину зали в металічні тіні… на сотні пляшок світло утримується недовго, потім воно стікає у дзеркало… якщо хтось нахиляється припалити, полум’я відбивається лишень темною призахідною жовтогарячістю. Слотроп не годен розгледіти навіть власного білого обличчя. Жінка за столиком відхиляється — глянути на нього, її очі одразу ж кажуть, хто він насправді. До губної гармоніки в кишені повертається латунна інертність. Важкенька. Джайвовий реквізит. Але він бере її з собою, хай би куди пішов.
Він колінкує біля унітаза в чоловічій вбиральні танцзалу «Трояндовий край», нагорі, блює пивом, гамбургерами, картоплею у фритюрі, салатом від шефа з французькою приправою, половиною пляшки «Моксі»[79], пообідніми м’ятними пастилками, батончиком «Кларк», фунтом солоного арахісу і вишенькою з чогось старомодного якоїсь редкліфської дівулі. Без жодного попередження, поки з очей течуть сльози, ХЛЮП — гармоніка вислизає у все це, бееее, в паскудний унітаз! Й одразу по її яскравих боках течуть бульбашки, і по коричневому дереву, десь полакованому, десь витертому губами, ці тоненькі срібні зернятка — вервечкою на волю від спуску гармоніки до кам’яно-білої шийки і в ніч іще глибше… Настане день, і Армія США зодягне його в сорочки із ґудзиками на кишенях, але тієї довоєнної пори він довіряв лише крохмально-білосніжним «Ерроу», де кишені сходяться так, аби звідти нічого не… Але ж ні, ні, дурню, гармоніка вже випала, забув? Низькі язичкові на мить заспівують, вдаряючись об фаянс (а десь у вікно стукотить дощ — і зовні, по листовому залізу вентиляції: холодний бостонський дощ), відтак тонуть у воді, позначеній останніми жовчно-брунатними завитками його блювотиння. Не повернеш. Треба або відпустити гармоніку, свою срібну мрію про пісню, або пірнути за нею.
За нею? Біля запорошеного шкіряного сидіння чекає Рудий, ну, негр-чистильник. Негри чекають по всьому занехаяному Роксбері. За нею? З танцмайданчика завиває «Черокі», понад хай-хетом, контрабасом, тисячею пар ніг, де несамовиті рожеві вогні осявають не блідолицих гарвардських хлопчаків із подружками, а юрбу розцяцькованих червоношкірих. Пісня, яку саме грають, — ще одна брехня про злочини білих, але у потоці «Черокі» захлинулося більше музик, ніж їх зуміло проплисти ним до кінця. Усі ці довгі, довгі ноти… навіщо вони, що з ними робити так довго? Жени у Нью-Йорк, може, встигнеш на останнє відділення — на 7-й авеню між 139-ю та 140-ю сьогодні «Птаха» Паркер покаже, що треба робити з найвищими нотами, аби розламати мелодію на змилуйся та що ж це таке трясця просто кулемет якийсь хлопака та він поїхав тридцять друга нота — промов дуже швидко (тридцятьдруганота) гном’ячим голосом, якщо врубаєшся, що там лине із «Будинку Чилі Дена Волла[80]» і вниз вулицею, — курва, та по всіляких вулицях (до 39-ї його подорож уже почалася: уздовж нутром найтвердіших соло-гудків — уже ледаче дуже потішне дум-ди-дум старого Містера курва Смерть власного персоною) по радіохвилях, на світські вечірки, іноді аж і до того, що струменить з динаміків, захованих у міських ліфтах і магазинах, співає його пташка, сперечаючись із колисковими Чувака, перекриваючи хмільне тринькання нескінченно, бездарно перетягнутих струн… Отже, пророцтво, навіть тут, на дощовій Массачусетс-авеню, нині здійснюється в «Черокі», саксофони внизу переходять уже до якоїсь ох в натурі чортівні…