Під кінець бурі довколишні сутінки починають світлішати. Щось таке, наче досвіток. Мало-помалу кружляння спиняється. Останні жмути гімняного паперу, майже пульпа, відступають… бридкі, розчиняються, пливуть геть. Його заливає зловісне світіння, водянисте й крапчасте, аби лиш ненадовго, бо чого від нього чекати? Але в цих пустищах живуть «контакти». Знайомі. У шкаралупі старих і, схоже, непоганої кладки руїн — одна вивітрена клітка за іншою, багато безверхих. У чорних печах палають вогнища, в стандартних іржавих бляшанках з-під лімської квасолі от-от закипить вода, дірявими димарями здіймається пара. А вони сидять собі на вичовганих плитах підлоги і роблять щось… як би сказати ліпше… щось ледь не релігійне… Спальні облаштовані як слід, лампи вмикаються і світять, зі стін і стель звисає оксамит. До останньої забутої і вкритої пилюкою синьої пацьорки під «Кейпгартом[81]», до останнього висхлого павучка та мережива складок на ворсі килимів химерність цих жител його страшенно вражає. Тут рятуються від лиха. Не обов’язково від змиву в Туалеті — тут це лише можлива халепа, за цим прадавнім небосхилом, у його роз’їденій одноманітності, — але від чогось такого, що моторошно впало на країну і чого бідолашний змоклий Слотроп не годен ані роздивитися, ані почути… ніби тут щоранку Перл-Харбор невидимо валиться з неба… У волоссі туалетний папір, у правій ніздрі застрягла волохата і туга волохняшка. Тьху, тьху! На цьому ландшафті безмовно вгадується розор і занепад. Ані сонця, ані місяця — лишень довгі пологі хвилі світла. Це негритянська волохняшка гімна, він знає напевне, коли намацує — вперта, наче зимова шмаркля. Видирає нігтями, до крові. Стоїть поза цими комунальними кімнатами і приміщеннями, на власному пустельному високогір’ї, рудувато-коричневий яструб — два яструби — пливуть у повітряному потоці, оглядають виднокруг. Холодно. Вітряно. Слотроп відчуває лише свою окремішність. Кличуть до себе, досередини, але він не може. Щось не пускає: опинишся всередині — то ніби дав обітницю на крові, не відпустять. Жодної гарантії, що не загадають зробити щось… щось таке…
Ось кожен окремішній камінь, шмат фольги, дерев’яний цурпалок, уламок скіпки для розпалу чи клапоть тканини стрибає вниз і вгору: здіймається на десять футів, а потім знову падає на хідник із різким виляском. Світло густе й водянисто-зелене. Вулицями в унісон злітає й падає сміття, наче віддане на поталу якійсь глибокій розміреній хвилі. Крізь вертикальний танець важко щось розгледіти. Барабанний дріб на хіднику триває одинадцять тактів, дванадцятий — пауза, цикл починається знову… це ритм якоїсь народної американської мелодії… На вулицях безлюдно. Досвіток. А може, сутінки. Металеве сміття сяє жорстко, з ледь не суворою впертістю.
І от вам Кратчфілд, а чи Краучфілд, хлопець із Заходу. Не «архетипний» переселенець, але один-єдиний. Зрозумійте, такий він був лише один. Лишень один індіанець вступив з ним у бій. Лишень один бій, одна перемога, одна поразка. І тільки один президент, і один убивця, і одні вибори. Воістину. Всього по одному. Ви подумали про соліпсизм, уявили собі, що вся споруда населена — на вашому рівні — лиш одним, який жах, одним-єдиним. Усі інші рівні до уваги не брати. Але виявляється, що не так уже й самотньо. Негусто, звісно, але значно ліпше за самотину. Всіх по одному, не так уже й зле. Пів Ковчега — ліпше, ніж узагалі ніякого. І ось цей Кратчфілд, бурий через сонце, вітри і багнюку — якщо порівняти з темно-брунатними дошками стайні чи комори, він деревина геть з іншим волокном та лаком. Доброзичливий, вигідно влаштувався на багряному гірському схилі, мружиться проти сонця. Тінь його грубо пробивається назад крізь дерев’яне сито стайні — крокви, стовпи, стояки, ясла, підставки для ночов, балки, лати покрівлі, крізь яку сіється сонце: сліпучі емпіреї навіть на схилі дня. За вбиральнею хтось грає на губній гармоніці — якийсь музичний ненажера гігантськими п’ятинотними акордами, що засмоктують увесь рот, виводить мелодію
А чого ж, нормальна така Червона річка, а як не вірите — спитайте ось цього «Рудого», хай би де він був (я вам розповім, що за Червоні, зачухані друзяки ФДР[83], вони хочуть усе це відібрати, щоб в усіх бабів ноги волоссям поросли, та й віддайте їм усе, а то підірвуть чорну круглу залізяку із ґнотом посеред ночі, закривавивши пшеків у сірих кашкетах, сезонників, негритосів ну так негритосів обов’язково…)
Курдупельний дружок Кратчфілда щойно виповз із комори. Наразі курдупельний дружок, не інакше. За Кратчфілдом всією цією широкою солончакуватою рівниною тягнеться ланцюжок згорьованих курдупельних дружків. А один недомірок у Південній Дакоті,
І так далі і тому подібне, всіх по одному, він Білий Трахальник у тутешньому terre mauvais[84], цей Краучфілд, топче жіночу і чоловічу стать, а також усіх тварин, окрім гримучих змій (власне кажучи — «гримучої змії», оскільки в наявності лишень одна), але останнім часом, судячи з усього, йому на думку спадають також фантазії і про гримучу змію! Зуби ледь лоскочуть крайню плоть… бліда паща розчахується, і моторошна радість в очах-півмісяцях… Його нинішній курдупельний дружок — Ваппо, юний мулат-норвежець, фетиш якого — кінська збруя, йому подобається, коли його шмагають батогом у пропітнілій шкіряній упряжі їхніх мандрів, яким виповнюється нині три тижні — довгенько цей протримався, як на дрібного дружка. Ваппо носить шкіряні ковбойські штани з імпортної шкури газелі, які Краучфілд придбав йому на Орлиному Перевалі у картяра, зі схильністю до опію — той картяр саме востаннє перетинав велику Ріо, прямуючи в пустельну піч дикої Мексики. Крім того, Ваппо хизується банданою класичних пурпурового й зеленого кольорів (подейкують, що у Краучфілда вдома повна шафа шовкових шаликів на «Ранчо Пеліґросо[85]», і він ніколи не виїжджає у гори та й по руслах річок без дюжини-двох, розтиканих по сідельних сумках, це означає, що правило «всього по одному» застосовують лишень до форм життя, таких як курдупельні дружки, а не до предметів на кшталт бандани). А на голові Ваппо носить високий сонцесяйний циліндр із японського шовку. Сьогодні Ваппо виходить зі стайні, схожий на справжнього денді.
— А, Краучфілде, — махає рукою, — дуже добре, що ти прийшов.
— Ти, недомірку, добре знав, що я з’явлюся! — трясця, Ваппо таки трохи намаханий. Вічно під’юджує господаря, сподіваючись отримати шкіряним паском кілька разів по своїх смаглявих афро-скандинавських сідницях, що поєднують у собі каліпігійську округлість, притаманну народностям Темного Континенту, із худорлявою та шляхетною мускулатурою міцного Олафа, нашого білявого північного родича. Але Кратчфілд цього разу лиш одвертається, роздивляється гори вдалині. Ваппо супиться. У його циліндрі віддзеркалюється прийдешнє всеспалення. Білій людині не слід вимовляти лишень одного, навіть знічев’я — чогось подібного: «Сьогодні ввечері примчить Торо Рохо[86]», друзяки й так це знають. Достатньо самого вже вітру, який несе їм індіанський сморід. О Боже, от-от стрілянина почнеться, море крові, а хай йому біс. Вітер подме так потужно, що на деревах з північного боку кров застигне крижаною лускою. З червоношкірим прийде собака — єдиний індіанський собака на цих муругих рівнинах: цей простюх полізе до курдупельного Ваппо і скінчить дні свої на м’ясному гаку за відкритим прилавком на небрукованому майдані в Лос-Мадрес, очі розплющені, шолудива шкіра нечіпана, по вапну й каменю церковної стіни, на осонні, що через площу, стрибають блохи, кров темнішає і запікається на порваній шиї, де зуби Ваппо перегризли яремну вену (а може, й кілька сухожиль, бо голова звисає набік). Гак устромлений в спину, між хребцями. Мексиканські дами тицяють у здохлого пса, а він неохоче гойдається у ранкових пахощах кормових бананів для смаження, солодкої молочної моркви з долини Червоної річки, різноманітних потовчених овочів, кінзи, що пахне тваринним мускусом, міцної білої цибулі, ананасів, що лежать на сонці й уже забродили, тож готові вибухнути, величезних крапчастих полиць гірських грибів. Слотроп рухається поміж рундуків і розвішаних тканин, невидимий серед коней і собак, свиней, ополченців у коричневих мундирах, індіанок з немовлятами, підвішеними у хустках, слуг із пастельних будиночків, що далі на схилі, — площа нуртує життям, і Слотроп збентежений. Хіба не годиться всім бути по одному?