В: Так.
З: Тоді одна індіанка…
В: Одна чистокровна індіанка. Одна mestiza. Одна criolla[87]. Потім: одна з які. Одна навахо. Одна з апачів…
З: Стривайте, спершу був лишень один індіанець. Якого порішив Кратчфілд.
В: Саме так.
Вважайте це проблемою оптимізації. У найкращий спосіб країна забезпечує всіх лишень по одному.
З: А як щодо решти? Бостон, Лондон… Мешканці міст. Ці люди справжні, чи як?
В: Дехто справжній, дехто ні.
З: А справжні люди необхідні? Чи надлишкові?
В: Залежить від того, що у вас на думці.
З: А хай йому біс, нічого не маю на думці.
В: А ми маємо.
На якусь мить десять тисяч мерців, скорчених під снігом в Арденнах, набувають сонячного діснеївського вигляду пронумерованих немовлят під теплими біленькими ковдрами в очікуванні, коли їх відішлють щасливим батькам у місця типу Ньютон Аппер Фолз. На якусь мить. А потому ще на мить таке враження, ніби всі різдвяні дзвіночки світу от-от зіллються в єдиний хор — і що весь їхній випадковий передзвін нині стане, лиш на мить, узгодженим, гармонійним і принесе із собою звістки про безумовну втіху, про відчутну радість.
Але переносимося на схил Роксбері. Втоптані купини снігу, сітка слідів чорних ґумових підошов. Коли він ворушить ногами, дзеленчать «арктики». Сніг у цій занедбаній темряві видається сажею в негативі… влітає в ніч і вилітає. Цегляні поверхні при світлі дня (він бачить їх лиш удосвіта, у чунях йому боляче, шукає таксі, гасає вгору-вниз по всьому Пагорбу), вони іржаво палають, кремезні, глибокі, знову й знову притлумлені морозами: такі історичні, що куди там Бікон-стрит[88]…
У тінях, де чорне й біле перетворюють його обличчя на морду панди і будь-яка ділянка — це пухлина чи маса рубцевої тканини, чекає зв’язковий, до якого він добивався у таку далечінь. Обличчя мляве, як у кімнатного собаки, а господар оцього обличчя забагато стенає плечима.
Слотроп: Де він? Чому не з’явився? Ви хто?
Голос: Хлопчака загребли. Та й мене ви знаєте, Слотропе. Пригадайте: Я — Ніколи.
Слотроп (придивляючись): Ти, Ніколи? (пауза) І ніяк — Кеношу, хлопчак?
«Криптосім» — патентований різновид стабілізованого тирозину, розроблений «IG Farben» за контрактом на дослідження з OKW[89]. Додається активуючий агент, який за наявності певного, до цього дня (1934) не виявленого, компоненту сім’яної рідини сприяє перетворенню тирозину на шкірний пігмент, або ж меланін. Без сім’яної рідини «Криптосім» лишається невидимим. Жоден з відомих реагентів серед доступних оперативникам у польових умовах не перетворює «Криптосім» на видимий меланін. У криптографічному застосуванні рекомендовано разом із повідомленням передавати стимулятор, який імовірно викличе ерекцію та еякуляцію. Дуже помічним буде докладне вивчення психосексуального профілю одержувача.
Проф., д-р Ласло Джемф, «Криптосім» (рекламна брошура), «Agfa», Берлін, 1934.
Малюнок на цупкому кремовому папері, згори чорний напис «GEHEIME KOMMANDOSACHE[90]», зроблений пером і тушшю, виконаний досить точно, частково у стилі фон Байроса[91] чи Бердслі[92]. Жінка — викапана Скорпія Моссмун. Кімната, про яку вони говорили, але ніколи не бачили, кімната, де хотіли б колись оселитися, западина басейну, шовкова завіса спадає зі стелі — просто знімальний майданчик Де Мілля[93], блискучі від оливи граційні дівулі-прислужниці, вгорі — натяк на полуденне світло, Скорпія розляглася серед пухких подушок, на ній лише пояс із фламандським мереживом, темні панчохи й туфлі, він часто цим марив, але ніколи…
Ні, звісно, він їй і слова не сказав. Нікому ані словечка. Як у кожного юнака, що виростає в Англії, він має стояк — умовний рефлекс на певні фетиші, а відтак сором — умовний рефлекс через нові рефлекси. Хіба може бути у якомусь досьє, чи можливо, аби Вони (Вони?) якось наловчилися відстежувати все, що він бачив і читав від самої статевої зрілості… а звідки ще Їм знати?
— Тс-с, — шепоче вона. Пальцями легенько погладжує довгі оливкові стегна, вище мережива набрякають голі груди. Обличчя звернене до стелі, та очі не відриваються од Піратових, довгі, примружені від хіті, між довгих вій блимають дві цятки світла… — Я його кину. Ми приїдемо сюди й почнемо жити. Будемо вічно кохатися. Я — твоя, я віддавна це знаю… — Язик облизує загострені зубки. Кошлата потка у плямі світла, і в роті присмак, який він знову відчує…
Коротше, Пірат ледь устигає витягти зі штанів прутень, перш ніж усе довкола обвафлити, але таки приберіг краплину сперми — вистачить, щоб витерти чистим клаптиком, додатком до малюнка. І помалу, проявляючись під перламутровою плівкою його сімені, проступає буро-африканське повідомлення: зашифроване простою «перестановкою нігілістів[94]», кодові слова він ледь угадує. Розшифровує подумки. Названо місце, час, запит про сприяння. Він спалює послання, що звалилося на нього з безповітряного простору, добуте з нульового меридіану Землі, малюнок залишає, гм-м, і миє руки. Ниє простата. Тут є значно більше, ніж він здатен побачити. Ані попрохати про допомогу, ані вблагати про ласку: знову туди, евакуювати оперативника. Послання рівнозначне наказові з найвищих рівнів.
Здалеку крізь зливу гаратає чергова німецька ракета. На сьогодні третя. Ганяють у небесах, як Вотан і його схиблене воїнство.
А Піратові маніпулятори вже обстежують теки і скриньки у пошуках необхідних посвідок і бланків. Поспати нині не вдасться. Та й, видно, без шансів скурити сигарету чи ковтнути чогось дорогою. І чого так?
У Німеччині з наближенням фіналу нескінченні стіни з написами: «WAS TUST DU FÜR DIE FRONT, FÜR DEN SIEG? WAS HAST DU HEUTE FÜR DEUTSCLAND GETAN[95]?». У «Білій візитації» стіни змережено кригою. Крижані графіті похмурого дня вкривають потьмянілу цеглу барви венозної крови й теракоту, наче будівлю — архітектурний документ, старомодний прилад забутого призначення — належить оберігати від негоди у шкаралупі прозорого музейного поліетилену. Крига різної товщини, хвиляста, помутніла — легенда, що її розшифрують повелителі зими, місцеві кригознавці, а потому сперечатимуться про неї у своїх часописах. Вище схилом, ближче до моря, сніг подібно до світла скупчується на кожній навітряній грані прадавнього Абатства, дах давно знесений через дурну примху Генріха VIII, а стіни зосталися, віконними проймами вже без ликів святих вгамовують солоний вітер, поки пори року широкими мазками перефарбовують трав’янистий килим на зелений, вицвілий, а потім у засніжений. З палладіанського будинку[96] в похмурій сутінковій низині це єдиний вид: на Абатство або ж на м’які, пологі й крапчасті спади нагір’я. Моря звідси не видно, хоча деякими днями й під час приливів ти відчуваєш, як пахтять усі твої паскудні пращури. У 1925-му втік Родж Ле Фройд, пацієнт «Білої візитації», промчав центром міста й завмер, похитуючись, на краєчку скелі, волосся й лікарняний одяг шарпає вітер, ліворуч і праворуч у розсільному мареві тьмяніє хитавиця південного узбережжя, білястої крейди, пристаней і набережних. За ним на чолі юрби роззяв прибіг констебль Стаґґлз.
89
Oberkommando der Wehrmacht
91
Франц фон Байрос, австрійський художник та ілюстратор, використовував еротичні теми і фантасмагоричні образи.
95
Що ти робиш для фронту, для перемоги? Що ти зробив сьогодні для Німеччини?
96
Палладіанська архітектура, заснована на ідеях венеційського архітектора Андреа Палладіо.