— Не стрибай! — горлає констебль.
— Навіть у думці не було, — Ле Фройд і далі споглядає море.
— Тоді що ти там робиш, га?
— Хотів на море глянути, — пояснює Ле Фройд. — Ніколи не бачив. Ми кревна рідня, розумієте?
— А, так-так. — Підступний Стаґґлз тим часом підбирається до нього боком. — Зазираєш до родичів у гості, га? Як гарно.
— Я чую Повелителя Моря, — зачудовано волає Ле Фройд.
— Це ж треба! І як же його звуть? — обличчя в обох мокрі, обоє перекрикують вітер.
— Ой, не знаю, — горлає Ле Фройд. — А вам яке ім’я до вподоби?
— Берт, — пропонує констебль, намагаючись пригадати, як треба — правою рукою схопити вище лівого ліктя чи лівою…
Ле Фройд обертається і лишень тепер помічає констебля, бачить юрбу. Очі його круглішають, погляд м’якшає.
— Берт — це добре, — каже він і відступає у порожнечу.
От і все, що дала містянам Ік-Реґіса «Біла візитація» у їхньому буденному житті — щоліта рожевий чи засмаглий потік із Брайтона, уривки днів радіоепохи у піснях, вечірнє сонце на набережній, шторки об’єктивів, налаштовані на морське світло, то різке, то заспокійливе, аспірин на ніч, — і лишень стрибок Ле Фройда був єдиною розвагою, поки не вибухнула війна.
Після падіння Польщі у будь-яку пору ночі «Білу візитацію» стали навідувати урядові кортежі, безгучні, немов сторожовики, вихлопи приглушені, — чорні машинерії без латочки хрому, що сяяли зоряної ночі, а в інших випадках зодягали камуфляж, мов лице, яке от-от пригадаєш, однак відсуваєш у небуття самим спогадом… Після падіння Парижа на скелі облаштували радіостанцію, націлили на Континент антени під добрячою охороною, а наземні лінії потайки протягли вниз, до будиночка, його вдень і вночі стережуть із собаками, яких попередньо лупцювали, виснажували голодом та обдурювали, аби виробити рефлекс кидатися на будь-кого, хто тільки наблизиться. Це що, Всевишній Цар тепер і сам без царя в голові? Що, наші хочуть деморалізувати Німецького Звіра, транслюючи йому безладні думки божевільного, називаючи за традицією, закладеною констеблем Стаґґлзом того знаменного дня, чимсь глибинним, ледь видимим? Відповідь — так, усе вищезгадане, ба навіть більше.
Запитайте у «Білій візитації» про генеральний план бі-бі-сішного базікала Майрона Ґрантона, медовий голос якого роками заповзав із потертого іржавого завитка гучномовця в англійські сни, затуманені старечі мізки, в дітей на межі свідомості… Він був змушений щоразу відкладати свій план — спочатку один лишень голос, — позбавлений необхідних даних, жодної підтримки, він намагався достукатися до німецької душі тим, що траплялося під руку: допити полонених, вказівки міністерства закордонних справ, брати Ґрімм, власні спогади про подорожі (юнацьке безсоння епохи Доуса[97], яскраве сонце на яскраво-зеленому вруні виноградників південних схилів долини Райну, димними ночами довгі підв’язки зі шлярками у дешевих столичних кабаре, наче рядки гвоздик, шовкові панчохи, кожна висвітлена одним довгим перехрестом променя…). Але врешті-решт з’явилися американці, інституція, відома під назвою ВГСЕС, і неймовірні гроші.
Комбінація зветься «Операція “Чорне крило”». Дуже і дуже кропітка робота, п’ять років на неї вбехали. Ніхто не може приписати її тільки собі, навіть Ґрантон, основоположні директиви уклав генерал Айзенгавер, започаткувавши ідею «стратегії правди». Айк наполягав на чомусь «реальному»: цвях у посіченій розстрільній стіні війни, на який можна повісити сюжет. Пірат Прентіс із УСО прибув з першими достовірними даними, що у німецькій програмі створення секретної зброї насправді певним чином беруть участь справжні африканці — гереро, вихідці із колоній у Південно-Західній Африці. Натхненний Майрон Ґрантон якось уночі суто експромтом видав у етер пасаж, що пізніше увійшов до першої директиви «Чорного крила»:
«Колись Німеччина була для своїх африканців суворим, але люблячим названим батьком і за потреби їх карала, часом і на горло. Пригадуєте? Але ж то був далекий-далекий Südwest[98], і відтоді змінилося покоління. Нині гереро мешкає у будинку свого названого батька. Ви, слухачі, можливо, й бачили цього гереро. Сьогодні він не куняє у комендантську годину, а спостерігає за вітчимом, поки той спить, — невидимий під захистом ночі кольору його шкіри. Про що вони думають? Де зараз гереро? Що роблять вони цієї хвилини, ваші темні потайливі діти?»
«Чорне Крило» навіть відшукало американця, лейтенанта Слотропа, який під легким наркозом погодився розповісти про расові проблеми у своїй країні. Безцінний додатковий вимір. Ближче до кінця, з напливом даних про бойовий дух за кордоном, янкі-репортери з планшетами, у високих черевиках чи калошах, новеньких і рипучих, набігли у присипані снігом визволені руїни, аби накопати трюфіальних істин, що, на думку давніх, виникали під час бурі від удару блискавки, — контакту в ДПВ[99] вдалося здобути кілька штук і контрабандою переслати їх до «Білої візитації». Жодна душа до пуття не знає, хто вигадав назву «Schwarzkommando[100]». Майрону Ґрантону більше подобалося Wütende Heer[101] — зграї духів, що диким гоном мчать небесними пустищами під проводом Вотана, — однак погодився, що це радше північний міф. У Баварії ефективність може не дотягти до оптимальної.
Усі торочать про ефективність — американська дурня, а в «Білій візитації», либонь, уже й надміру. Гучніше за всіх — містер Пойнтсмен, а боєприпасами слугує статистика від Роджера Мехіко. До висадки в Нормандії Пойнтсменів сезон відчаю був у розпалі. Доктор нарешті усвідомив, що великі континентальні кліщі ще принесуть успіх, зрозумів, що ця війна, ця Держава, громадянином якої він себе вже відчував, буде розпорошена і відновлена миром, а в професійному сенсі він, вочевидь, не матиме з того ні шеляга. Ось фінансуються всілякі радари, магічні торпеди, літаки й ракети — а де ж Пойнтсменове місце у цьому світовому порядку? Якусь хвильку покерував: зібрав Групу абреакційних досліджень (ГАД), швиденько зманив з десяток дрібних чиновників, дресирувальника собак із вар’єте, кілька студентів-ветеринарів. Запопав навіть одну велику рибину — біженця д-ра Поркевича, що працював із самим Павловим у Колтуському інституті ще до початку чисток. Усім гамузом команда ГАД щотижня приймає, підраховує, зважує, класифікує за Гіпократовими типами темпераменту, саджає по клітках і тут-таки піддає дослідам цілу дюжину нових собак. А ще є колеги, співвласники Книги, всі тепер — усі, хто залишився з перших семи, — гарують у госпіталях, обробляють виснажених боями і контужених по той бік Каналу, а також потерпілих від обстрілів чи бомбардувань по цей бік. У наш час важких V-бомбардувань лікарі бачать стільки абреакцій, скільки медикам попередніх поколінь навіть не снилося побачити за кілька життів, тож нові теми для досліджень можна знаходити до нескінченності. З ДПВ скупо дзюрчить фінансовий струмочок, нижче корпоративними щаблями безнадійно шелестить папір — вистачає, аби протриматися, аби ГАД залишилася колонією у війні метрополії, але до незалежності не дотягує… Підручні Мехіко занотовують для ГАД краплини слини, вагу тіл, вольтаж, рівні гучності, частоти метрономів, дози броміду, дати й час оніміння, глухоти, сліпоти, кастрації. Допомога надходить навіть із Відділу Псі, колонії dégagé[102] та послужливої, геть позбавленої мирських прагнень.
Старий бригадний генерал Пудинг непогано уживається зі своєю бандою медіумів, він і сам поглядає у той бік, але Нед Пойнтсмен — пройдисвіт, йому аби гроші. Витримки Пудинга вистачає лиш на те, щоб спостерігати за ним здалеку і намагатися бути чемним. Він не такий високий, як його батько, і загалом не такий показний. Батько був офіцером медслужби в полку Сандера Продда, отримав жменю шрапнелі в стегно при Поліґон Вуді[103], сім годин пролежав мовчки, поки вони, ні слова не сказавши, у багнюці, смороді… так, при Поліґон Вуді… чи… а хто був отой рудий, що спав у шапці? Аххх, не годен пригадати. Так, при Поліґон Вуді… але ні, вже пощезло. Повалені дерева, неживі, гладко-сірі, деревноїтекстуриводовертюякзамерзлийдим… рудий… грім… безглуздо, по-дурному, курва, нема його, і цього нема, і того, хай Господь милує…
97
Чарльз Доус, голова комісії (1923–1924) з виплати Німеччиною репарацій за результатами Першої світової війни.