— П’єр Жане іноді висловлювався, мов східний містик. Він не розумів протиставлення. «Акти ображати й бути ображеним поєднані в загальній процедурі образи». Обговорювач і обговорюваний, господар і раб, незаймана і спокусник — усяка пара доволі зручно поєднана й нероздільна… Оцей інь-янський мотлох — останній притулок невиправних ледарів, як-от Мехіко. Ти уникаєш малоприємної роботи в лабораторії, але що ти при цьому сказав?
— Мені не хочеться заходити з вами у релігійну суперечку, — через недосипання сьогодні Мехіко роздратований більше, ніж зазвичай, — але от я собі гадаю — може, всі ви трохи той… ну, надто напираєте на переваги аналізу. Тобто — коли все розкладете на складові — чудово, я першим аплодуватиму вашому ремеслу. Але, попри купу шматків та уривків, що сказали ви?
Пойнтсменові така суперечка також не до вподоби. Проте він гостро поглядає на молодого анархіста в червоному шалику.
— Павлов вважав, що ідеал, фінал, заради кого ми б’ємося в науці, у справді механічному поясненні. Він був реалістом і не сподівався побачити цього за життя. Чи за кілька життів. Він сподівався на довгий ланцюг наближень, дедалі краще й краще. Зрештою, він вірив у суто фізіологічну основу життя духу. Поза причиною не буває наслідку, чітка послідовність зв’язків.
— Ну, це не моя парафія, — Мехіко направду не хоче образити чоловіка, але зрештою — існує думка, що ці причини-наслідки не є нескінченно розтяжними. Якщо наука взагалі хоче рухатися далі, їй слід шукати не такий вузький, не такий… стерильний комплекс припущень. Можливо, наступний великий прорив станеться, коли нам вистачить хоробрості взагалі відмовитися від причини-наслідку і вдарити з якогось іншого боку.
— Ні, не «вдарити». Це регрес. Тобі тридцять років, хлопче. Немає ніяких «інших боків». Можна лишень уперед — всередину — або назад.
Мехіко спостерігає, як вітер смикає Пойнтсмена за поли шинелі. Чайка скімлить, летить боком уздовж промерзлої берми. Крейдяне урвище над головою стало дибки, холодне й незворушне, як смерть. Давні європейські варвари, що ризикнули наблизитися до цього берега, крізь туман уздріли білу стіну і здогадалися, куди пішли їхні мерці.
Ось Пойнтсмен повернувся і… Господи, він усміхається. В цій нещирій приязні прозирає щось таке прадавнє, що — не тепер, але кількома місяцями пізніше, коли забуяє весна, а Війна в Європі добіжить кінця, — Роджер згадає цю усмішку, вона переслідуватиме його, як найлютіша гримаса, яку він лиш бачив на людському обличчі.
Вони спинилися. Роджер витріщається на Пойнтсмена. Анти-Мехіко. Втілення «поняття протиставлення», але на якій корі, на якій зимовій півкулі? Що за мертвотна мозаїка, вивернута назовні, до Порожнечі… геть від рятівного міста… Зрозуміла лишень тим, хто мандрує зовні… очі вдалину… варвари… вершники…
— У нас обох є Слотроп, — ось що допіру сказав Пойнтсмен.
— Пойнтсмене, чого ви домагаєтеся? Ну, крім слави.
— Не більше, ніж Павлов. Фізіологічного підґрунтя досить дивної, як видається, поведінки. Мені однаково, до котрої з ваших ТПД-ешних[122] категорій вона потрапить, але дивно, що жоден із вас не згадав про телепатію: може, Слотроп на кого-небудь там налаштований, ну, на того, хто у німців заздалегідь знає розклад пусків? Га? Мені начхати, що воно таке, може, якась звіряча фрейдистська помста матері за те, що намагалася його каструвати, — я не знаю. Не маю жодних претензій, Мехіко. Я — невибагливий, методичний…
— Скромний.
— У цьому я сам собі визначив межі. Маю лишень реверсування шуму ракети… клінічна історія вироблення сексуальних рефлексів, можливо, на слуховий подразник, і, судячи з усього, реверсування причинно-наслідкового зв’язку. Я менше за вас схильний відкинути причину й наслідок взагалі, але якщо їх треба видозмінювати — давайте змінимо.
— Але чого ви домагаєтеся?
— Ви ж бачили його МБОО. Його шкалу F[123]? Фальсифікації, спотворені процеси мислення… Результати чітко свідчать: у нього психопатичні відхилення, манії, латентна параноя… так от, Павлов вважав, що манії та параноїдальні марення є продуктом якихось… вважайте, клітин, нейронів у мозаїці мозку, настільки збуджених, що через взаємну індукцію вони пригнічують ділянку кори навколо себе. Одна яскрава, полум’яна цятка, оточена темрявою. Темрявою, яку та цятка певним чином покликала до життя. Вона ізольована, ота яскрава цятка, може, й на все життя пацієнта, від усіх інших ідей, відчуттів, самокритики, що втихомирюють і нормалізують полум’я. Павлов називав це «цяткою патологічної інертності». От зараз ми працюємо із собакою… він пройшов «зрівнювальну» фазу, коли будь-який подразник, сильний чи слабкий, викликає достоту ту саму кількість крапель слини… відтак перейшли до «парадоксальної» — потужні подразники викликають слабку реакцію, і навпаки. Учора вивели його на ультрапарадоксальну. За межі. Тепер, коли вмикаємо метроном, який раніше означав їжу і викликав у Собаки Вані потоки слини, собака одвертається. А коли вимикаємо метроном, от тоді Собака Ваня до нього повертається, нюхає, пробує лизати, кусати — відкушує у тиші подразник, якого немає. На думку Павлова, всі душевні захворювання врешті-решт пояснюються ультрапарадоксальною фазою, патологічно-інертними цятками кори, плутаниною з поняттями протиставлення. Павлов було надумав цілковито присвятити себе експериментам, але помер. А я живу. Маю фінансування, і час, і волю. Слотроп — сильний, непроникний, його непросто перевести в будь-яку з трьох фаз. Можливо, зрештою, нам доведеться морити його голодом, тероризувати, я не знаю… не конче до цього доводити. Але я таки знайду його цятки інертності, з’ясую, які вони, навіть якщо мені доведеться залізти у його триклятий череп, і, може, розгадаю цю загадку, чому так падають ракети — хоча, зізнаюся, це лишень подачка, аби вмовити вас мені допомогти.
— Навіщо? — Трохи не по собі, га, Мехіко? — Навіщо вам я?
— Не знаю. Але ви потрібні.
— Ви — одержимий.
— Мехіко. — Він стоїть без поруху, повернута до моря половина обличчя наче вмить постаріла на пів століття, дивиться, як хвилі аж тричі залишають по собі крижану плівку. — Допоможіть мені.
Та нікому я не годен допомогти, думає Роджер. І звідки така спокуса? Це небезпечно, це збочення. Він справді хоче допомогти, він, як і Джесіка, страшенно боїться Слотропа. А як же дівчата? Може, це все його самотність у Відділі Псі, у переконанні, до якого він не може ані пристати серцем, ані покинути… їхня віра, навіть скупого на усміх Ґлоумінґа, полягає в тому, що має бути щось більше за почуттями, за смертю, за Ймовірностями, в які Роджеру тільки й лишається вірити… О, Джесі, — його обличчя тикається в її голу, химерно кістяну і жилаву спину, — я тут геть чисто заблукав…
Між водою та жорсткими водоростями бринить на вітрі довга смуга трубопроводу за колючим дротом. Чорна мережа тримається на довгих скісних розтяжках, які списами стирчать у бік води. Картина занедбана й математична: обідрано все до векторів сил, що утримують конструкцію на місці, де-не-де подвоєно, один ряд за іншим, йде навспак — це Пойнтсмен і Мехіко знову пішли — товстезним муаром, на тлі повторення діагоналей повторюється вертикально паралаксом, а нижче плутанина дроту вже геть безладна. Вдалині, де конструкція звертає в туман, ажурна стіна набуває сірого кольору. Нічний снігопад забілив кожен чорний штрих, проте вітер і пісок знов оголили темне залізо, просолили, тут і там явивши короткі мазки іржі… а місцями крига й сонце перетворюють конструкцію на електрично-білі потоки енергії.
Ще далі, нагорі, на півдорозі до скель, за вкопаними фугасами й протитанковими стовпами з подзьобаного бетону, в ДОТі, накритому сіткою і дерном, після складної лоботомії розслабляються доктор Бліґг і його медсестра Айві. Його відчищені вправні пальці пірнають попід її підв’язки, відтягують, одпускають із раптовим гучним «хлясь» і «го-го-го» від Бліґга, Айві підстрибує і також сміється, не надто наполегливо вивертаючись. Вони лежать на постелі зі старих вицвілих навігаційних карт, інструкцій з експлуатації, драних мішків з піском і розсипаного піску, спалених сірників і розтріпаних коркових фільтрів потовчених сигарет, якими втішалися ночами 41-го, коли від найменшого відблиску в морі раптово стискалося серце.
123
F-шкала (фашистська шкала) — розроблений Теодором Адорно 1947 року тест, призначений для визначення авторитарної особистості.