Але вони не процвітали… хіба що наполегливо діяли — і попри те, що все у них хилилося до занепаду, приблизно в цю пору Емілі Дікінсон була, як завжди, недалечко і писала:
вони все ж таки діяли далі. Іншим традиція була зрозумілою, всі знали: здобудь, розроби, візьми все, що можеш, а відтак рушай на захід, там ще усього вдосталь. Але через якісь небезпідставні застороги Слотропи застрягли на сході в Беркширі, були ж бо впертюхами — поблизу затоплених розкопів та розорених схилів, які вони позалишали, немов свої підписані зізнання, по всій оцій солом’яно-брунатній запліснявілій відьмацькій землі. Доходи падали, родина розросталася. Відсотки з різноманітних номерних довірчих трастів у бостонських сімейних банках, кожне друге чи третє покоління зверталося ще до якогось фонду, і це тяглося нескінченним ралентандо[51] і повторами, одне за одним, помираючи… але щоб до самого нуля — ніколи.
Прийшла і все це засвідчила Велика депресія. Слотроп зростав в атмосфері спустошення, бізнес котився з гори, живоплоти навкруж володінь багатющих і наполовину легендарних дачників із Нью-Йорка потонули у здичавілій зелені або тихо померли, ставши соломою, всі кришталеві шиби потрощені, Гаррімани та Вітні повтікали, газони перетворилися на пасовища, а осінь знову стала порою звичних цвіркунів і яблук, а не далеких фокстротів, лімузинів і ламп, як раніше, ранні приморозки женуть колібрі геть, східний вітер, жовтневий дощ, зимова однозначність.
У 1931-му, в рік Великої пожежі в готелі «Еспінуол», молодий Тайрон гостював у Леноксі, де мешкали його дядько й тітка. Був квітень, але протягом кількох секунд, прокидаючись у чужій кімнаті під стукіт ніг старших і молодших кузенів на сходах, він міркував про зиму, до того ж його часто будили ось так само тато чи Гоґан, і він кліпав очима крізь нашарування снів, а вони тягли його назовні, на холод, подивитися на Північне Сяйво.
Боявся, мало не всирався. А що як ця сліпуча завіса зараз розчахнеться? Що хочуть показати йому духи Півночі у своїх шатах?
Але тепер була весняна ніч, і небо палало червоним, тепло-помаранчевим, сирени гули у долинах поблизу Пітсфілда, Ленокса й Лі — сусіди стояли на верандах, витріщалися на зливу іскор на гірському схилі… Вони казали: «Наче зоряний дощ… ніби попіл Четвертого липня…» — 1931-й, отакі-то були порівняння. Жарини падали і падали п’ять годин поспіль, діти задрімали, а дорослі рушили пити каву і базікати про пожежі минулих років.
Але що то за сяйво було? Які духи ним керували? І, припустімо, за мить усе це, вся ніч, і справді вийде з-під контролю, а завіса розчахнеться, оголить перед нами зиму, про яку ніхто з нас і не здогадувався…
О 6:43:16 за британським подвійним літнім часом — у небі просто зараз і тут — так само все це розгортається, ще трохи, й прорветься, його лице набирається того світла, зараз усе кинеться геть, а він втратить себе, як його рідні краї провіщали із самого початку… стрункі церковні шпилі тут і там примостились на осінніх схилах, от-от вистрілять білі ракети, ще кілька секунд зворотного відліку, круглі вікна-розетки всотують недільне світло, омиваючи понад катедрами обличчя, що просторікують про красу, присягаються: ось так воно і стається — так, сліпуча велетенська правиця тягнеться із хмар…
На стіні у химерному бра, газовому ріжку з потьмянілої бронзи, горять язички вогню, ніжно наспівують — його відрегулювали до рівня, який учені минулого століття називали «чуттєвим полум’ям»: при основі, де полум’я виходить із пальника, воно невидиме, далі, уповільнюючись, перетікає у плавне блакитне світло, що тремтить на кілька дюймів вище, мерехтливий маленький конус реагує на щонайменші зміни у тиску повітря в кімнаті. Вогонь реєструє вхід і вихід гостей: кожен з них цікавий і поважний, ніби на круглому столі якась рулетка. Коло тих, що на стільцях, непорушне, їм ніщо не заважає. Жодних білих рук, жодних блискучих труб.
Камеронівські офіцери[52] у картатих парадних штанях, синіх крагах, формених кілтах потоком вливаються до кімнати, перемовляючись із американськими… священники, ополченці, пожежники після чергування, складки важкої вовни, важкі від запаху диму, усі мріють поринути в сон бодай на годину, і недосипання дається взнаки… старезні едвардіанські дами у крепдешині, вест-індці м’яко обгортають голосними не такі гнучкі ланцюжки російсько-єврейських приголосних… Більшість ковзає повз святе коло — хтось залишається, а хтось повертається до інших кімнат, проте ніхто не уриває стрункого медіума: він сидить найближче до чуттєвого полум’я, спиною до стіни, рудо-каштанові кучері охоплюють череп, ніби ярмулка, високе гладеньке чоло, темні губи то ворушаться без видимих зусиль, то кривляться від болю:
— Щойно Роланд прибув до царства Домінуса Блікеро, він виявив, що всі знаки повстали проти нього… Вогні, що їх вивчив він так досконало, бувши одним із вас, положення і рух — усе зібралося нині на протилежному кінці, усе танцювало… якийсь неприродний танець. Не відкрилося шляху, властивого Блікеро, ні — щось нове, чуже… Роланд, до того ж, зауважив вітер, чого жодного разу не дозволяла йому смертність. Вітер виявився таким… таким радісним, що стріла просто мусить йому підкоритися. Вітер дув увесь рік, і так — рік за роком, проте Роланд відчував лише вітер одвічний… він хоче сказати, свій особистий вітер. Але… Селено, вітер, вітер усюди…
На цьому місці медіум перериває монолог… один стогін… тиха, відчайдушна мить.
— Селено. Селено. Ти пішла від мене?
— Ні, любий, — її щоки змережані пролитими слізьми, — я слухаю тебе.
— Це контроль. Усе випливає з одного — контролю. Уперше його виявили всередині, розумієш? Контроль усередині. Більше немає потреби страждати пасивно від «зовнішніх сил» — дослухатися до будь-якого вітру. Так, ніби… Ринок більше не мусить слухатися Невидимої Руки, адже він може створити себе — власну логіку, імпульс, стиль — ізсередини. Помістити контроль досередини — означає підтвердити те, що вже відбулося де-факто: ви відкинули Бога. Водночас вдалися до грандіознішої та згубнішої ілюзії. Ілюзії контролю. Оте «А» може робити «Б». Але ж то є хиба. Цілковита. Ніхто не здатен робити. Усе лишень відбувається, «А» і «Б» нереальні, це назви частин, що мають бути нероздільні…
— Знов успенська[53] маячня, — шепоче якась дама, прослизаючи повз них із портовим робітником попід руку. Змішуються аромати дизпалива і «Sous le Vent[54]». Зачувши довоєнний парфум, підводить голову Джесіка Свонлейк, молоденька рум’яна дівчина у формі рядової ЖДК, хм, платтячко, міркує вона, — 15 гіней і хтозна скільки купонів, очевидно — з «Геродза[55]», і мені б воно краще пасувало, будьте певні. Дама, раптово озирнувшись через плече, посміхається: он як? Хай йому біс, невже почула? У такому місці — майже напевно.
Джесіка вже давно стоїть біля спіритичного столу, стискаючи в руці жменю дротиків, що їх знічев’я насмикала з мішені на стіні, схилила голову, бліда шия і верхній хребець визирають між коричневим суконним коміром і дещо світлішим русявим волоссям, яке спадає по щоках. Латунні шийки й кільця зігріваються від її крові, тремтять у кулачку. Погладжуючи оперені хрестики, торкаючи їх кінчиками пальців, вона сама наче поринула в якийсь неглибокий транс…