— Добре, Семене Івановичу!
Так от Марусина на телефонний дзвінок і відповіла:
— Не поїде!
— Чому не поїде? — сердито запитали з району.
— Кукурудзу досіває! Нема коли їздити!
— Ну, ми тоді телефонограму! Хто прийняв?
— Маруся Утішна прийняла!
— Ось, хай тільки не приїде!
Довелося Марусі посилати Петька на поле з телефонограмою з району.
— Розшукай, Петю, Семена Івановича, — хай прочитає!
— Мені якби верхи! — ляснув батогом Петько.
— А ти на паличку й паняй! Бо коні всі на полі…
Помчав Петька на поле верхом на паличці…
А в цей час з району ще одна телефонограма:
— Після першої наради, відбудеться ще нарада, кооперативна.
«Ага, — подумала Маруся, — це вони щоб за одним рипом… Щоб удруге не їздити».
Семен Іванович, прочитавши телефонограму, подивився на годинника, потім на сонце:
— Та дайте ж мені кукурудзу закінчити!
Сказав голосно так, ніби аж заспівав, бо аж жайворонок з ріллі зірвався та почав посипати і ріллю, і Семена Івановича, і Петька срібно-малиновим дзвоном.
На восьму годину приїхав Семен Іванович до району…
По дорозі дрімалося. Думалося, чи закінчать сьогодні кукурудзу, бо взавтра треба буряки проривати і курей на буряки вивозити, і ось-ось сіно, і… та ще і… та ще, та ще, та ще і… А дрімалося, бо Семен Іванович третю добу не дуже й лягав.
Нарада почалася рівно о восьмій…
Не встиг доповідач промовити: «Товариші! На сьогоднішній день, значить…», Семен Іванович клюнув і задрімав…
Прокинувся він був на «не зупинятися, значить, на досягнутім», кліпнув очима, підпер долонею голову й заснув кріпко.
Заснув і почав підхропувати.
Доповідач доповідав:
— «Сівбу, значить, товариші, ми, значить, кінчаємо! Провели ми її, значить, на високім агротехнічнім рівні, значить, але це ще не значить, що ми все, товариші, зробили, значить…» Хто там хропе?
Сусіда Семена Івановича, голова сусіднього колгоспу, добрий його приятель, вирішив Семена Івановича визволити:
— Та це я стільцем рипнув!
— Так ви не рипіть! — кинув промовець. — Бо з думки збиваєте!
— Пробачте! — одказав [той] і — штовх Семена Івановича під бік: — Прокинься, ти! Дивись, захріп!
Семен Іванович стрепенувсь та:
— Давай, давай, хлопці! Сьогодні, кров з носа, кукурудзу треба закінчити! Давай! Налягай, хлоп'ята! Не зупиняйся, засипай зерно на ходу!
Доповідач крикнув:
— Запитання потім! Не заважайте!
Семен Іванович не чув зауваження, бо знову заснув, і заснув міцно.
Коли він починав підхропувати, сусіда його потихеньку лоскотав.
Семен Іванович мукав:
— М-му! — І затихав, не хріп.
Наприкінці промови доповідач бадьоро й весело вигукнув:
— Вперед, товариші!
Семен Іванович стрепенувся, підніс руку й голосно промовив:
— Я — «за»!
І знову заснув.
На кооперативну нараду Семена Івановича довів приятель його, голова сусіднього колгоспу.
— Де це ми? — запитав Семен Іванович.
— Кооперативна нарада! Не спи!
— Кооперативна, кажеш? Мені до зарізу ушивальників треба! І вухналю! Та, мабуть, нема! Я покладу голову тобі на плече, ти не сердься!
І незчувся Семен Іванович, як закінчилася кооперативна нарада.
Додому Семен Іванович їхав та все думав:
«Чи закінчили кукурудзу, чи не закінчили?»
Приїхавши додому, зразу ж запитав:
— Закінчили?
— Кукурудзу, Семене Івановичу? Закінчили!
— Взавтра на проривку буряків!
— А що там у районі, Семене Івановичу! Що за нарада?
— Директивна була нарада, — серйозно відповів Семен Іванович. — Дуже серйозна нарада! А курники, хлопці, готові? Пересувні? Треба обов'язково взавтра на буряки курей вивезти, бо від кленової балки довгоносик появився!
Вдома дружина до Семена Івановича:
— Може, відпочив би трохи! Четверту добу ж уже не спиш!
— А ти знаєш, Михайлівно, не дуже й хочеться! Побував оце на нараді в районі і якось так побадьорішав! Наради — вони, знаєш, жару піддають! Енергії! Поїду на поле!
Лобогрійка
— Слухайте, Іване Петровичу, що я вам скажу! — так звернулася бригадир Оленка Крицева до голови колгоспу.
— Слухаю! Що ж такого ти мені скажеш? — промовив голова колгоспу Іван Петрович.
— Ви знаєте, що ми на своїй ділянці чекаємо не менш як 30 центнерів з гектара озимої пшениці?!
— Знаю! І сам прикидав, що, мабуть, буде не менше!
— А в лобогрійці дишло поламане! Коса поіржавіла, в шестернях зубки повибивані! Чим я пшеницю коситиму? — вела далі Оленка.
— І-і-і, чого такого надумала?! — махнув рукою Іван Петрович. — Коли ще ті жнива, а ти вже за лобогрійку! Встигнемо!
Оленка не відставала.
— Ну да! — сердилася Оленка. — Досидимося до того часу, що взавтра вже жнивувати, а тоді: «Давай! Давай! Чому лобогрійка несправна? Я ж казав!» Так чи не так, Іване Петровичу?
— Та чого прискіпалася, як шевська смола? Ти грамотна?
— Грамотна!
— Читала постанову правління, де чорним по білому написано: «Увесь збиральний реманент одремонтувати, щоб він був готовий до збиральної кампанії!» Читала, питаю?
— Читала! Так якби ж можна було запрягти пару коней чи волів у ту постанову й косити нею пшеничку. А то постанова єсть, а лобогрійка он бур'яном заросла, і не видно, щоб хтось із ковалів до неї підходив! Оце тільки я й підійшла та трохи бур'ян потолочила, а то стояв би й досі, як той очерет!
— Устигнемо з козами на торг! — одмахнувся від Оленки Іван Петрович.
Оленка постояла трохи, махнула рукою і побігла в поле.
— Ну, як з лобогрійкою? — запитали Оленку подружки. — Ремонтуватимуть?
— Ет! — махнула рукою Оленка. — Встигнемо, — каже голова. — І все!
Дівчатка замислились.
Коси вони вже собі придбали, придбали й бабку коси клепати…
Бруски й мантачки вже лежали на полиці в Оленки, в коморі.
Дід Андрій уже робив дівчаткам грабки, а як грабки поробить, то він їм і коси виклепає й нагострить…
Щовечора підбігала до діда Андрія Оленка:
— Мабуть, уже, дідусю, покурили? Нате! Це дуже міцний, дідусю, тютюн і запашний! А оце двоє яєчок. Я їх зварила ріденько: повечеряйте!
— Та спасибі, я не голодний! — мотав головою дід Андрій. — Є в мене що вечеряти!
— Е, ні, дідусю, візьміть, візьміть!
— Ну, добре, — казав дід Андрій, — коси я вам направлю, грабки пороблю.
— А на жатках, на лобогрійках ви розумієтесь, дідусю?
— Їздити на лобогрійках я їздив! Знаю, де мастити, як косу нагострити, як і коли скидати! Все це я знаю! — говорив дід Андрій.
— А як несправні шестерні та валик не крутиться, полагодити умієте чи ні? — допитувалася Оленка.
— Ну, на механіці я не дуже! То вже що ні, то ні! Для того є механіки!
Увечері Оленка говорила своїм дівчаткам:
— Коси в нас будуть, і добрі коси! Дід Андрій постарається! От якби нам ще лобогрійку! Ми б тоді за два-три дні схопили і жито, й пшеницю! І так, щоб жодної зернини не втеряти!
Дівчатка думали.
Тоді знову Оленка:
— Слухай-но, Галинко! — звернулася вона до Галинки, чорнявої дівчини, з отакенними косами, чорними-чорними, як воронове крило, і з отакенними очима, карими-карими. — Слухай-но, Галинко! Твій Сашко…
— Який він мій?! Ще що вигадаєте?! — спалахнула Галинка.
— Ні, він, Галинко, не твій, то в мене так зірвалося! Так отой самий Сашко, що… той… не… одне слово, він бригадир тракторної бригади…
— Ну, і що з того? — спалахнула Галинка.
— Так от що: як побачиш ти його ввечері…
— І хто його там увечері, того Сашка, бачитиме? Подивіться ви на них! І отаке й вигадають?! — спалахнула Галинка.