Остап Вишня
Весна-красна
Наша земля! Радянська земля!
Перемишляни — районний центр Львівської області Української Радянської Соціалістичної Республіки.
Це тепер.
А як довго (ой, як довго!) це були «Пшемишляни» — містечко Львівського воєвудства Ржечі Посполитої Польської.
А як довго (ой, ще довше!) це було містечко, — я не знаю, як воно ся називало, — австро-угорської монархії.
Їдеш непоганим шосе із Львова на Перемишляни, дивишся і праворуч, і ліворуч, думаєш:
— Чому це була Австро-Угорщина? І чому це Гітлерові хотілося, щоб тут була третя імперія? Чому? Їй-богу, збожеволіли люди!
Подивіться, прошу я вас, на отой лісок. Ну, такий же самісінький, як і під Лебедином на Сумщині. Ми хлопчаками в ньому проліски рвали і фіалки, і білок ловили. Стоїть он там дубок. На такий самісінький дубок я колись біля В'язового на Полтавщині до кібчикового гнізда дрався.
А ота балка… Хіба не така сама балка біля Хмельницька на Вінниччині? І біля Ладанського монастиря на Прилуччині? І біля Романівки на Сквирщині?
А рілля і праворуч, і ліворуч од шосе… Хіба не на такій самій ріллі росте на Полтавщині пшениця? І на Харківщині? І на Київщині? І на Правобережжі, і на Лівобережжі?
А Австрія кричала, що це її споконвічна земля. Шляхетська Польща, — що це земля її. Гітлер пінить, що ця земля має бути його.
Їдуть назустріч вам парокінні гарби. Сидять на тих гарбах діди, сидять баби, чоловіки, жінки, хлопці, дівчата.
Коли б я теж їхав на гарбі й задрімав, а потім прокинувся, я б, зустрівшись з такою гарбою, обов'язково спинив би коні й спитав:
— Тр-р-р! Драстуйте! Чи далеко ще, скажіть, будь ласка, до Лохвиці?
А мені цілими століттями товкмачили, що отой дід, що з люлькою в зубах на гарбі сидить, що він, дід отой — австріяка!!
Дивлюсь я на того діда і мимоволі регочусь:
— Справді-таки, — достоменнісінький Габсбург!
А потім мені і історичними, і географічними, і етнографічними даними, а найбільше гарматними пострілами й кулеметними чергами доводили, що ота бабуся, величезною теплою хусткою замотана, що вона — не сестра баби Риндички, з «По ревізії», а «уродзона» шляхтянка, прямий нащадок Станіслава Понятовського.
А потім Гітлер, напустивши на цю землю «пантер», «тигрів» — і простих, і «королівських» танків, моторизованої піхоти, почав доводити, що ота чорнобрива молодиця, кароока і вишнегуба — не Оксана Пшенична, а Берта чи Герта Трінкенбрінкен.
І чому саме той гнідий кінь може виплодитися тільки в австро-угорській монархії чи в шляхетській Польщі і збільшувати кількість кінського поголів'я вищезазначених держав?
Бачив я й одну корову, і гусака, і курей бачив — нема в них ні віденського шику, не потребують вони щоранку кави по-варшавському, — таку саму корову я колись пас на Полтавщині, таких саме курей гляділа щоранку моя баба, чи вони з яйцем, і такий саме гусак сичить тепер під Охтиркою, ганяючись за моїми онуками.
Земелька, братця мої, земелька!
І те, що в земельці! Надра, братця мої, надра!
І віковічна рабська праця отих дідів, отих бабів, чоловіків, жінок, хлопців, дівчат. Отих батьків, братів та сестер наших.
А з земельки тої та з надрів, і з одвічної рабської праці батьків, братів та сестер наших — і віденський шик, і кава по-варшавському, і товсті стегна у Берти чи Герти Трінкенбрінкен.
За Перемишлянами є село з типовою австро-угорською чи польською та, мабуть, і німецькою назвою: «Ладанці».
В тому селі є школа, — ну така ж самісінька, як і та, що я в ній починав, як моя баба казала, «обученія» в одному з прекрасних сіл благословенної Полтавщини.
Бігають біля школи хлопчаки, дівчатка. Такі самісінькі хлопчаки і такі самісінькі дівчатка бігають і в нас у кожному селі, біля кожної радянської школи.
І хіба тільки австро-угорсько-польсько-німецький кашкет, що накрив отому хлопчиськові не тільки голову, а й вуха й очі, і козирком торкається підборіддя, — кашкет не знати якої частини і якої завойовницької армії, — хіба тільки він різнить того хлопчиська від полтавського Йвана в батьківському капелюсі.
— Як тебе звуть?
— Влодко.
— А скільки тобі літ?
— Вісім!
— А в школі вчишся?
— Так!
— А добре вчишся?
— Так!
— А може, кепсько?
— Ні!
— А вчителів у вас багато?
— Двоє.
— Обоє вчительки?
— Ні. Один учитель, а одна вчителька!
— А вчителька тебе б'є?
— Ні!
— А чому?
— Вона хороша!
— А може, треба було б інколи за чуба смикнути?
— Ні!
— А чому — ні?