На другий день посадив я бабусю в поїзд, попрохав кондуктора, щоб допоміг їм висісти на станції.
Доїхали бабуся додому в добрім здоров'ї.
А потім, як приїхав я ще додому, дякували мені бабуся за Київ.
— Усе, — каже, — нічого, якби тільки не той театр. Дуже таки високо, голова наморочиться, ось-ось я вниз полечу. Дуже страшно.
Тепер, коли я бачу, як жінка-машиніст упевнено й рішуче веде величезні залізничні состави, мені хочеться підійти до неї і спитати:
— Тьотю! Чи вам не страшно, як ото паровик так здорово закричить? А чи не зав'язуєте ви собі хусткою очі, як на свого паровика вилазите? А моя бабуся зав'язували.
А десь у піднебессі, далеко-далеко, аж десь-десь, аж он там, поза хмарами, реве на «яструбкові» мотор. А в «яструбкові» сидить — може, білява, може, русява, може, чорнява — дівчинка й мертвопетлює, усміхаючись. І була вона грозою для розбишак, німецьких загарбників, ота білявенька чи, може, чорнява, а то й русява дівчинка.
І хочеться в неї спитати:
— Дівчинко! Чи не паморочиться в тебе голова, коли з отакенної вишини на землю поглянеш? У моєї бабусі паморочилася, як вона колись на другий ярус театру потрапила.
Та й думається мені:
— А може б, і моя покійна бабуся тепер мертві петлі робили, якби вони за нашого чудесного часу жили. Онуки чи правнуки, бачите ж, як роблять.
Хай царствують моя бабуся!
Хай живе, хай уславляється радянська жінка, жінка вільна, жінка-творець, жінка-мати.
Рекордсмен
Діялося це не на Радянській Україні. Говоримо про це зразу, а то ще хтось подумає, — чи не про мене, мовляв, мова мовиться.
Довелося оце мені трохи поподорожувати.
От і заїхав я на якусь таку землю, що й сам не допойму, чия вона.
Зовсім ніби щось незнайоме: ставки, понад ставками верби, далі лани, ліси, ярки, села, міста, цукроварні, там десь гори, а там луки…
Посередині тієї землі річка тече, назва в неї якась чудернацька, що ніяк на наші не скидається: спереду «Дні», а ззаду «про».
Ну, садки, вишеньки, чорнобривці, — це як і в нас.
Люди такі, як і в нас: дві руки, дві ноги і клунок. Це як у поїзді.
А як у місті — то дві руки, дві ноги й щось у руках плетене. Як вони його звуть, не вимовлю: чи то «воська», чи то «фоська».
А як на полі, так у них у руках (було це навесні) або тракторна баранка, або ручка від сіялки, або сапачка, або лопата, або повід од недоуздка, або налигач, або чепіга…
Частував мене голова однієї артілі.
Випили ми, значить, закусили. Потім, значить, закусили, випили.
Співати там народ не вміє, так що хазяїн уже за щоку взявся й розпочав: «Ой ти, Галю», але я його спинив:
— Пожди, — кажу. — Так, як у нас співають, ти, — кажу, — все одно не заспіваєш, давай краще поговоримо.
— Давай, — хаже.
— Як, — питаю, — живете?
Він якось чудернацько підняв угору великий палець правої руки, подержав так його трохи та й каже:
— Во!
Що воно значить, пояснити не берусь, бо в нас так не роблять.
Я ще раз його перепитав, як вони живуть.
Він іще раз підняв великий палець, але вже лівої руки, правою рукою зробив жест, ніби він той лівий палець солить:
— З присипкою! — каже.
Що значить «жити з присипкою»?
Нічого не розумію.
Я до нього ще раз:
— Во з присипкою?
— Точно! — каже.
Ну, добре, думаю собі. Хай буде «во з присипкою». Хай буде на придачу й «точно».
Далі розмова пішла на мигах.
— Ну, а конкретніше? — питаю.
— Можна, — каже, — й конкретніше. Ті, котрі мають у голові лій, живуть добре, а ті, котрі без лою, живуть гірше. Матеріально, може, й не гірше, так зате їх отут пече… — сказав мій хазяїн.
Сказав «отут» і показав на серце.
— А чого ж їх отам пече? — питаю.
— Слухай! — каже.
— Слухаю! — кажу.
— От головую я в артілі. Хазяйство велике, робота велика. Не можна, щоб про цю роботу не знали на всій землі нашій! Так?
— Так!
— І рільництво, і скотарство, і конярство, і свинарство, і птахівництво! Так?
— Так!
— Пшениця щоб родила! І цукрові буряки, щоб родили! «І житечко, і овес», і технічні, і пропашні! І щоб молоко! І щоб худоба плодилася, і щоб курка неслася! Так?
— Так! На те ж і сільськогосподарська артіль!
— Розуміємо, розуміємо! Я ж про те й говорю! Але щоб як хліб родився?! Але щоб як скот плодився?!
— Як?
— Так, щоб про артіль говорили! Щоб рекорди були! От!
— Ну, що ж, — кажу, — рекорди — річ непогана!
— Я ж про те й говорю! От у мене цукрові буряки! Та ви знаєте, що в мене є ланка, яка дає 700 центнерів буряків з гектара.