Выбрать главу

— Ні! Та я цілком здоровий!

— Ну, слава богу!

— Так можна, значить, мені помилитися?

Обізнаний товариш кріпко подумав, ще раз подивився на письменника, подзвонив, ввійшла секретарка, і він точно і прямо відповів на письменникове запитання:

— Які в нас сьогодні справи на президії?

— Такі і такі, — каже секретарка.

— Ага! Ну, добре! — сказав обізнаний товариш.

А потім обізнаний товариш звернувся до письменника:

— Більше у вас до мене запитань нема? Ну, бувайте! Заходьте, будь ласка!

* * *

Ну й почав письменник помилятися.

Роман у нього починається так:

«Запахло чебрецем…»

Довго письменник думав над цією фразою:

— «Запахло чебрецем». Ну, що тут такого оригінального? Кожному може запахнути чебрецем! І не тільки чебрецем може запахнути! Різними пахощами може запахнути. — Думав він, думав та й закреслив цю фразу.

Закреслив і написав:

— «Зачебричило пахом»…

Це вже щось інше. Оригінальне. Так іще ніхто не писав.

Як приклад, можна процитувати страждання головного героя роману.

«Юрко нервово ходив по кімнаті і права рука його лежала на животі. Раптово він зупинився, прислухався, помацав себе за живіт, зблід, очі йому затуманились, він підійшов до канапи й сів, потім схилив на руки голову і повним одчаю й розпачу голосом не промовив, а простогнав: «Невже я завагітнів?! Боже, боже! Я, що сміливо дивився у вічі смерті на всіх передових усіх фронтів, я тепер з дитиною?! Та від кого ж це? Невже від Оксани?!» Руки йому тремтіли, в очах бриніли сльози. Він сумно похитав головою й гірко процідив крізь зуби: «Герой! — А пелюшки шити треба! І сповивачі!»

* * *

Роман обговорювали на зборах секції прозаїків.

Секція таки зібралася.

— В перший і останній раз! — сказав голова секції. Дехто був «за», дехто «проти».

Вказували на окремі невдалі фрази і т. д., і т. ін. Зайшов на збори і один з читачів.

Вислухавши дебати, він підніс руку:

— Дозвольте й мені!

— Прошу!

— Мені роман подобається! Тільки назва роману, по-моєму, не підходить. Автор її назвав «Тайна таємниці», а по-моєму, цей роман треба назвати так:

«Юринда».

Дідів прогноз

Було це надвечір у суботу, під неділю, а може, в п'ятницю надвечір, під суботу, — це не так-то уже дуже й важливо. Головне — було це ще взимку.

Снігу вже нападало чимало, а сніг усе іде собі та й іде.

Голова правління одного колгоспу, Махтей Федотович, наказав сторожеві:

— А поклич-но мені діда Тимоша!

— Якого, — питає сторож, — вам покликати діда Тимоша? У нас є два діди, і обидва Тимоші.

— Глухого.

— Так вони ж у нас обидва глухі!

— Хіба і другий вже оглух?

— Оглух! Ще влітку, як ото буря була. Як ото страшенно гримнуло, — вони й оглухли.

— А я й не знав! — каже голова. — Ти мені того поклич, що вже давно не чує.

— Так, мабуть, з печі не стягну. Вони ж із печі не злазять!

— А ти не тягни, а ладиком його, ладиком! Голова, мовляв, правління просять, щоб до правління прийшли. Діло, мовляв, важливе є.

Пішов сторож кликати діда Тимоша до голови правління.

У дідовій Тимошевій хаті сторож застав самого тільки діда, на печі, звичайно.

— Здорові були, діду!

— Га? — питає дід Тиміш.

— Здоровенькі, кажу, були, діду! — з усієї сили гукнув сторож.

— Ага! — відповів дід Тиміш.

— Голова правління, Махтей Федотович, просить, щоб до правління прийшли! — гукнув сторож.

— Що каете? — питає дід Тиміш.

— Голова правління просить! Голова! — аж посинів сторож од крику.

— Голова, каете? — перепитує дід Тиміш.

— Еге! Голова!

— Голова, каете?! Ні! Голова не болить. Ноги гудуть. Та поперека на кольки бере. А голова — ні! Голова в мене — ого-го!

Довгенько довелося сторожеві розмовляти з дідом Тимошем, доки дід Тиміш зрозумів, чого від нього хотять.

Зліз кінець кінцем дід Тиміш із печі, одягнув на себе все те, що взимку дідові одягати треба, узяв патерицю — і вийшов із хати.

— Що воно ото таке біле скрізь? — питає дід у сторожа.

— Сніг, діду!

— Га? А по-моєму — сніг. Коли ж це його стільки насипало? Я як на покрову на призьбі сидів, так іще його не було!

— Правда ваша, діду, на покрову ще не було! — ствердив сторож.

— Е, ти мені не говори! А я кажу, що не було! Не було, не було! Я все пам'ятаю! Щоб я та не пам'ятав! Ого-го!

Голова правління Махтей Федотович дуже привітно зустрів діда Тимоша.

— Драстуйте, діду! Сідайте! Давненько щось до нас не заходили.