Я зараз уже не пригадую (стара стала — слаба стала), хто мені на Запоріжбуді говорив: чи Недужко, чи Щербаков, чи Чадан — знамениті наші радянські будівельники і металурги…
А може, всі вони говорили:
— Читати хочу! Книжку! Співати хочу! Пісню! А як не співати хочу, то слухати хочу.
І таким пронизливим блиском блищали в них очі.
А я їм і кажу:
— А чого ж, — кажу, — ну, й слухайте.
— А хто співатиме?
І я вщух.
Справді: хто співатиме? Я б сам не від того, щоб їм чогось заспівати, так у мене такі «голоса, що підіймають волоса…»
На Запоріжбуді був зліт молоді, передових молодих робітників. У парку зібралося тисячі півтори молодих запорожців. Прийшли вони святково одягнені, веселі, гомінкі, радісні…
Після урочистої частини, де кращих з них нагороджували почесними грамотами, був концерт.
Співали молодята, учні восьмої ремісничої школи.
Співали хором, співали соло. Танцювали.
От якби ви побачили, як блищали очі у молодих робітників-слухачів!
Ой, оті очі. Які ж вони жадібні та бистрі.
Вони не вбирають, а хапають, хватають художнє слово, пісню, музику, танок.
Стоїш перед ними, дивишся на них, і тобі аж ніби страшно.
Хочуть художнього слова, хочуть пісні, — всі хочуть: і знамениті інженери, і бистроока, гомінлива молодь. Всі хочуть.
Ну, а що я міг їм сказати?
Я їм сказав таке:
— Дорогі наші товариші. Давайте ми напишемо такі собі полюбовні листи…
Отакі:
«Люба наша Маріє Іванівно Литвиненко-Вольгемут! На лівому березі Дніпра відбудовується «Запоріжсталь». Будує його Запоріжбуд. Якби ви знали, які там хороші люди! І як вони люблять пісню! У вас, Маріє Іванівно, говорить народ, чудесне сопрано. А запоріжбудівці якраз і люблять, щоб їм сопраном заспівали. Чи не поїхали б ви до них та й заспівали: «Лугом іду, коня веду»… А вони вам підтягнуть. Їй-богу, підтягнуть».
А і отакого листа написали:
«Дорога наша Віро Микитівно Гужова! Ви вже були на Запоріжжі й співали чудесним вашим голосом прекрасних пісень. І ви гадаєте, що про вас там не згадують? Згадують, і дуже хороше згадують. Так вони хотять вас не забувати, хотять, щоб ви ще раз приїхали…»
Написали ми отаких два листи, помовчали трохи, аж ось хтось із кутка:
— А я хочу, щоб басом.
— Басом хочете?
— Басом, тільки басом!
— Так тоді давайте попросимо Бориса Романовича Гмирю, — він дуже вміє басом.
— Просимо, — кричать усі, — просимо!
А потім як заходилися усі, як заходилися:
— Юрія Васильовича Шумського хочемо! Театр імені Франка хочемо! Театр імені Шевченка хочемо! Оперу хочемо!
— Та не кричіть, — кажу, — так, а то я сі перепудюсь, — як кажуть наші брати-галичани. Всім напишемо, всіх попрохаємо. Тільки не кричіть.
Понаписували всім.
А потім підвівся один дуже серйозний чолов'яга та й каже:
— А що ж робить Комітет у справах культосвітніх установ? Чому він до нас із таким холодочком?
А другий додав:
— А Комітет у справах мистецтв? Невже він не знає, що в нас тут десятки тисяч робітників жадають пісні та художнього слова?
Ну, що я міг зробити?
— Давайте, — кажу, — самі заспіваємо. Поки там вони, комітети, постанови пишуть, давайте, товариші.
І зразу залунало:
А з другого кутка тихесенько попливло:
Пісня шириться, пісня лунає, розлягається.
А очі! Як же вони блищать жадібно, гостро та блискавками. Очі нашого жадібного до пісні, до мистецтва народу.
P. S. Ви пробачте мені, що я пишу про ваші очі. Я знаю, що треба писати і про сталеві конструкції, і про тисячі тонн чавуну, і про все таке технічне чудо.
А мені, — я вам по секрету признаюсь, — хочеться: щоб у пісні, у художньому слові відпочили голови всіх запорожців.
Власне кажучи, коли вже писати про нинішніх запорожців, — треба робити так: узяти список з усіма запорожцями — і всіх згадати за алфавітом, бо всі вони своєю працею заслуговують на пошану нашого радянського читача…
На жаль, цього зробити не можна: не вистачить чорнила, тоннами треба підвозити папір…
Ми поговоримо про окремих запорожців, а ви уявляйте, що за кожним, нами отут згадуваним, стоїть іще один такий самий, а за ним — ще один, а за тим — іще один і т. д.
І вийде величезний колектив прекрасних радянських людей, про яких треба писати, — та не тільки писати, а треба всьому Радянському Союзу про них, про їхню самовіддану роботу знати й при нагоді, підносячи келиха, хоча б в умі говорити: