— А в районі хіба не знають?
— Та яке там не знають? Знають! Самі ж і возять!
Побачивши, що наш знайомий колгоспник дуже обізнаний в цій справі, ми його запитали:
— А по інших районах таке буває?
— Ну, не так уже часто, а проте, на жаль, буває, — відповів мудрий колгоспник.
— Що ж робити?
— Та я вже, — каже, — й сам про це думав! Воно й само має закінчитися, бо дізнаються ж усі колгоспи в районі про таких мандрівних голів, і вже ніде їх не прийматимуть. А людей шкода… По-моєму, слід організувати міжрайонний обмінний пункт для таких голів… Щоб район з районом мінявся такими головами. Можна й додачі давать…
— Та ви винахідник!
— Тільки на директора такого обмінного пункту призначити треба обласного прокурора!
— Ой же ж і молодця! — потиснули ми руку мудрому колгоспникові.
Перша подорож
Не зовсім чітко вже пам'ятається, куди саме малося подорожувати, чи в Америку до індійців, чи в Африку за слоновими іклами, леопардовими та лев'ячими шкірами, а подорожувати вирішено було обов'язково…
Очевидно, спочатку треба було одвідати Робінзонів острів, потиснути руку правнукам П'ятниці, потім того висісти з човна на якімось африканському березі, настріляти слонів, бегемотів, левів, леопардів та тигрів, подратувати патерицею крокодила, тюкнути на боа-констріктора і вже аж тоді з слоновими іклами та з усіма звірячими шкірами майнути човном через Атлантичний океан до Америки, одвідати «Дядькову Томову хижку» та подивитися, як «Яструб'ячий кіготь» здирає з бліднолицих скальпи.
Майн-Ріда й Фенімора Купера перечитано було геть-чисто все, що було у волосній бібліотеці і в околишніх школах, траплялося іноді викрасти або випросити через покоївок книжку і в пана.
Зібралися ми до Африки та й до Америки спочатку були втрьох: я, Панько Верба й Омелько Канда.
А коли постало питання, у кого буде «Яструб'ячий кіготь» дерти скальпа, — вирішили взяти Сашка Кендюха, опецькуватого й неоковирного мамія, що його всі ми не любили, бо до школи він не приходив, а приїздив з хутора, і завжди на перемінці витягав із торби або ковбасу, або смажене курча, тоді як ми підснідували хлібом з огірком або з цибулею.
— Візьмемо Сашка! Як прийде до скальпа, ми випхнемо його, хай з нього деруть, у нього голова здорова і волосся цупке!
Сашко погодився. Про скальпа ми йому, звісно, не говорили.
Та Сашко нам був корисний іще й тим, що мав змогу набрати на дорогу сала, хліба, яблук і навіть грошей. Він нам признався, що знає, де баба гаманця свого ховає, а в баби було не менше як п'ять карбованців!
П'ять карбованців! Чорті й куди можна було заїхати за п'ять карбованців та ще з своїм салом, хлібом і яблуками!
Не в Африку, а за Африку можна заїхати за п'ять карбованців, аж отуди, де Суматра — Ява — Борнео — Целебес — Сандвичеві — Курільські — Кольський — Канін — Апенінський, як у географії ми заучували…
Карти в школі не було, так учитель, було, як скаже:
— Починай зверху!
І починаєш:
— Кольський — Канін — Скандінавський — Ютландський — Піренейський — Апеннінський — Балканський — Тавричеський, ілі ж Кримський.
Півострови в Європі…
Так само й з островами:
— Корсіка — Сіцілія — Сардінія!
— Ну, далі, — вчитель натискає.
— Суматра — Ява — Борнео — Целебес!
— Ну, далі!
— Кріт! І той… як пак його… Берінговий пролив і той… Гри… Гри… Гринляска!
— Ставай у куток!
Так що географію ми знали…
Човна ми намітили вкрасти у діда Підситка в озері, — дід Підситок там ятері становив, карасі ловив, — уночі перетягти того човна до річки (Ташань — річка зветься), попливти по Ташані до Ворскли, Ворсклою до Дніпра, Дніпром у Чорне море, — ну, а морем — там уже путь проста як на долоні — у Дарданели, Босфор, з Босфору взяти трохи цабе у Бабельмандебську протоку, а звідти вже до Африки, «як до соломи».
Сашко Кендюх понатягав уже паляниць, сала, яблук, сірничків, солі… Все це ми поховали у глинищі за кладовищем.
Був кінець травня.
Одної темної ночі, коли вже дід Підситок повтикав на озері свої ятері, ми крадькома перетягли човна з озера на річку.
Тої ж ночі ми задовго до світанку мали й чкурнути, та Сашко Кендюх ніяк не міг дістатися до бабиного гаманця, — бабі чогось тої ночі не спалося, — усе вона кректала та й кректала, і задрімала аж удосвіта.
Доки Сашко пантрував бабу, ми з Паньком та з Омельком попереносили з глинища до човна харчі та сяку-таку одежинку.