І стоять вони тепер на мосту своїм ще баскіші, ще гарячіші, ніж колись були.
Ніби відповідають на любов ленінградок і ленінградців до них потроєнням своїх знаменитих властивостей.
А ленінградці купами стоять і милуються з них.
І хоч куди б ви йшли чи зайшли, — чи то на вулиці, чи в магазині, чи в парикмахерській, у кав'ярні, в їдальні, — скрізь ви чуєте:
— А коники наші на Анічковому мосту стоять! Бачили?
— Аякже. Бачив. Як не подивитись!
Щасливий Ленінград — город-богатир, город-герой, що має таких у себе ленінградців і ленінградок…
Щасливі ленінградці й ленінградки, що живуть у такому прекрасному городі, городі Леніна, городі сліпучої Слави, сяйво якої промениться над усією нашою Радянською Вітчизною.
Щасливий Ленінград, що має за свою Вітчизну — Радянський Союз.
Щасливий Радянський Союз, що має в собі місто Ленінград.
Хай благословенна буде і хай росте любов ленінградців і ленінградок до свого героя-города.
Хай ще буйніше розквітне любов до славного міста в серцях усіх радянських громадян.
І до своїх рідних городів так само.
Мені аж ніяк не хочеться, щоб хто-небудь подумав, що все, що я говоритиму про ленінградок, робиться тільки через те, що, мовляв, хто ж таки, бувши у привітних господарів у гостях, каже господині:
— Ну, яка ж таки, хазяєчко, ви нечепурна та несимпатична! І пироги у вас глевкі! І діти ваші хулігани! А чоловік — п'яниця! Бабуся ваша завтра вмре! І взагалі не розумію, чому вас і досі ще тролейбус не переїхав?
Таких гостей не буває.
Гості завжди чемні та ввічливі, але ми, бувши чемними та ввічливими ленінградськими гостями, говоритимемо про ленінградок з почуттям найщирішого захоплення, подиву і найглибшої пошани не тільки через те, що ми гості…
Один із потомствених ленінградців, прекрасний поет Олександр Прокоф'єв, правда, одразу нам заявив:
— Киньте, хлопці, дурниці! Які ви в чорта гості?! Ви в себе вдома! Понятно?!
«Понятно» то воно «понятно», та після такої заяви ще трудніше, бо, виходить, що писатимеш про свій дім, про себе значить, а, як відомо, сама себе хвалить тільки гречана каша.
Отже, для делікатності, треба, щоб ми були ленінградськими гостями.
Я заздалегідь знаю, що, навіть як я землю гризтиму, ви мені не повірите, що ленінградки ні в трамваях, ні в автобусах, ні в тролейбусах не штовхаються.
Я сам не вірив… І досі ще, думаючи про ці дивовижні властивості ленінградських жінок, сам собі говориш:
— Не може бути!
Нічого не поробиш: факт!
В Ленінграді ви входите в трамвай, чи в тролейбус, чи в автобус спокійно, чинно, благородно, і коли вам треба пройти вперед, вам дадуть дорогу та ввічливо ще й скажуть:
— Будь ласка!
Ленінградки ремонтують своє рідне місто.
На кожній вулиці ви побачите — не на одному будинкові, — там риштування, там «колиски», а на риштуваннях і на колисках ходять, стоять і сидять ленінградські жінки.
Вони загоюють рани свого красеня города, заподіяні німецьким звіром, вони чепурять свій коханий Ленінград.
Вони дуже вже багато зробили з того часу, як розірвано було фашистську блокаду героїчного міста.
І знову ж таки не повірите: штукатурщиці, каменщиці, ремонтуючи будинки і вулиці, не заляпують вас, коли ви повз них проходите.
Вас обов'язково, коли ви самі не помітите, попередять, щоб ви обійшли це місце, а коли й не попередять, то припинять роботу, доки ви пройдете.
Не так, як деінде:
— Проходьте, проходьте!
А в цей час вам на бриль ціла лопатка глини:
— Ляп!
Ленінградки щодня миють свій Ленінград.
Ми гостювали в Ленінграді чудесної ленінградської весни, коли привітно усміхалось сонце, зеленіли дерева, ленінградки ходили своїми широкими й просторими вулицями з букетами конвалій, і перламутрилися ленінградські ночі.
І щодня ленінградки мили свої вулиці.
І не обливали вас…
Попервах, маючи все-таки деякий життєвий досвід, я, побачивши ленінградку із шлангом в руках, зразу вдарив швиденько на той бік вулиці, незважаючи навіть на те, що не було напису: «Переходити тут!»
Дома, коли тебе обіллють, замість тротуару, то ти знаєш, де сушитися, а в гостях незручно мокрою куркою ходити.
Перейшов і дивлюсь, що ж воно буде?
І що ж ви думаєте: проходять ленінградці повз ту страшну кишку і ніхто не обтрушується, ніхто обличчя не витирає і навіть ніхто не підстрибує, щоб лиск на черевиках урятувати.