Були вони молоді, повні сили та енергії, працювали радісно та творчо, — і життьова перед ними дорога слалася широка та ясна.
Звали вони одне одного Олею — Ольга Іванівна говорила про свого чоловіка: «Мій Оля», а Олег Петрович про дружину так само говорив: «Моя Оля».
Друзі їхні про них запитували, усміхаючись:
— Як там наші Олі, не чули?
І було в їхній кватирі далеко більше радості, ніж смутку, і значно більше веселих пісень, ніж зітхань.
Ольга Іванівна, продивившись газету, якось так аж ніби з серцем одкинула її набік:
— Ет! Цікаво мені дуже! Подумаєш!
— Що таке, Олю? Що ти там такого вичитала? — запитав Олег Петрович.
— І що наші газети собі думають? — сердито кинула Ольга Іванівна.
— А що, по-твоєму, вони повинні думати? — усміхнувся Олег Петрович.
— Почитай сам! Склад фінляндського уряду надрукували, для його місце знайшлося, а складу Київської футбольної команди ще й досі нема! А вже квітень! Інтересно мені дуже, чи в них там за прем'єра Кекконен, чи Крекконен і чи два в них міністри внутрішніх справ, чи двадцять два. А хто капітан футбольної команди, я й досі не знаю! А хто за воротаря, чи Зубрицький, чи хтось інший, — я й досі не знаю! І чому я повинна мучитись та ворожити, чи перевели Юста до основного складу, чи залишили в дублі? Чи залишився Пономарьов у складі команди, чи не залишився? А вони мені про Кекконена.
Олег Петрович весело засміявся:
— Олю, голубочко! Та не всі ж радянські громадяни футбольні болільники! Може ж, єсть і такі, хто й міжнародною політикою цікавиться?
— Нема таких! — аж підскочила Ольга Іванівна.
— Олю! Що ти?! — і собі аж підскочив Олег Петрович. — Це вже ти занадто!
— Ні, — схаменулась Ольга Іванівна. — Я хотіла сказати, що «кожному овощу — свій час»; взимку, розуміється, можна й про Фінляндію прочитати, а коли за якихось кілька днів початок футболу, газети повинні вчасно інформувати читачів про найпекучіші справи нашого внутрішнього життя, щоб народ не нервувався, та й взагалі міжнародні події могли б почекати до кінця футбольного сезону.
— Ти, може, Олю, ще й таке скажеш, шоб і про весняну сівбу не писати, а тільки…
Ольга Іванівна перебила чоловіка:
— А що ти гадаєш?! Що таке весняна сівба? Агротехніку виконав, вчасно посіяв, — от і врожай! Все ясно! Ніяких тобі ні пасовок, ні комбінацій! І ніколи ніякого гола! А футбол не те! Не зважиш зарані всього, не передбачиш різних комбінацій і… гол! Не переведеш Юста…
— Та що тобі той Юст? Юст, Юст… Юст іще молодий! Уже коли переводити, так Комана…
— А чому саме Комана?
— А чому саме Юста?
— Тому саме Юста, що Юст — Юст! У Юста такі пасовки… І такий удар…
— Який удар у Юста?
— А такий удар у Юста, що він як д-д-дасть, так аж сам увесь блондин, і кучерявий…
— А-а-а…
— І взагалі ти, Олег (коли Оля гнівалася, вона свого Олю звала Олегом)… завжди проти мене в футболі, а який ти, скажи, футболіст… У футбол спінінгом не грають… Я сказала Юст, значить, Юст, і не дратуй мене…
— Олю, голубочко, заспокойся! Тобі не можна хвилюватись, у тебе такий стан… Юст, так Юст! Тільки ж якби ж твій Юст краще по голу бив, а то…
— Хто, Юст не вміє по голу? Юст?!!
— Ну, не буду, не буду. Вміє, вміє! І по голу вміє, і пасовки вміє… Все вміє… Юст…
І запанували в кімнаті спокій і тиша знову.
Олег Петрович, лагодивши спінінга, мугикав:
Ольга Іванівна лежала на канапі, мріяла… А помріявши, зітхнула:
— Аж до 15-го квітня ще чекати! Ой!
— Здоровенькі були, мої любі Олі! — весело вигукнув Іван Іванович Конвалія, друг Пролісків, товариш Олегів по інституту, заходячи до кімнати. — Що, спінінга лаштуєш?
— Та пора вже! Вже Дніпро од криги чистий!
— Пора, пора: вже на базарі щуку бачили! А ви, Олю, про що мрієте?
— Оля про футбол, як завжди! Не дочекається ніяк 15-го квітня, — кинув Олег Петрович.
— Та й ти ж, мабуть, уві сні стадіон ім. Хрущова бачиш! Ви ж обоє не болієте, а горите… Ну, ви кляті болільники, а такого болільника, як директор нашого заводу, їй-бо, я ще не бачив! Хворіє, буквально, хворіє! В день матчу ходе очманілий по заводу, і не підходь!
— А на заводі футбольна команда є? — підвелась Ольга Іванівна.
— Аякже, єсть! І хлопці єсть спритні, та нема ні стадіону, ні путнього майдану.
— Як же ж це так? — підскочила Ольга Іванівна. — Директор — такий болільник, а про свою, заводську команду не дбає! Та я б такого директора й на матчі не пускала!
— А от же бачите — єсть такі люди: чуже любимо, а свого не помічаємо… Буває… А хто то вам шибку розбив?