Тоді ви озирніться: ви побачите димарі заводу ім. Кірова, будівлі великого міста і, може, навіть почуєте дзвінки трамваїв і гудки тролейбусів…
А поруч вас — руїни славнозвісної Пулковської обсерваторії.
І вам іще скажуть:
— Захоплення гітлерівцями Пулковських висот — означало б для Ленінграда смерть. І ми стояли на смерть. Смерть не встояла, а ми встояли.
Вам не треба тоді шукати героїв… Ви вітайте кожного ленінградця і кожну ленінградку, чи працює він тепер над відбудовою свого улюбленця-города, чи спить вічним сном, благородною ленінградською землею покритий…
І не допитуйтесь у живих, що кожний із них в ті страшні часи робив: чи стояв у бліндажі переднього краю, чи підносив на передній край набої, чи гасив у місті запалювальні бомби, чи рятував поранених, чи годував слониху Бетсі та лева в Зоологічному саду, чи закопував у землю бронзово-вороні коні з Анічкового мосту, чи будував над «Мідним вершником» укриття, чи, прориваючись вузькою стежкою Ладозького озера, підвозив зголоднілим ленінградцям і ленінградкам сухарі…
Всіх ви їх вітайте… Живих…
А над могилами неживих скиньте шапку й уклоніться низенько. І вийде так, що, не шукаючи героїв, ви вітатимете героїв живих і шануватимете героїв неживих.
Серед великої і просторої площі «Нового Ленінграда» знайшло собі в дні блокади тимчасовий притулок Гвардійське кладовище.
Вічним сном почивають там герої-гвардійці…
Ленінградці і ленінградки у вільні хвилини квітчають дорогі могили квітами…
І не треба питати, чию саме могилу прикрасила ніжними конваліями й запашною черемхою ота он чорноброва й кароока дівчина, що печально над могилою голову схилила.
— Ні, — відповість вона, — родичів особисто моїх тут нікого нема. Тут усі наші рідні.
Як підете в глиб кладовища, то зліва, аж на самому майже краю його, побачите мармуровий постамент.
Під постаментом тим спочиває вічним сном земляк наш Красношапка Микола, двадцятилітній сержант, снайпер і уславлений герой оборони Ленінграда.
Далеко від села Луганського Сталінської області[1] до Ленінграда, та не чужа земля покрила молоде снайперове тіло: рідна земля, ленінградська земля.
Знаємо-бо ми, що єсть молоді ленінградці, які спочивають на широких просторах України Радянської, — і не чужа їм земля українська, як не чужа Миколі Красношапці ленінградська земля.
Ось через це саме й пишуть бойові Миколайові друзі його рідним батькам в українське село Луганське:
«Дорогі батьки Миколи Красношапки — Марко Пилипович та Параска Сергіївна!
7 червня 1945 року до нас, бійців відділення імені Миколи Красношапки, приїздили українські письменники.
Ми розповіли їм про Вашого сина-героя, який хоробро захищав велике місто Ленінград, свою радянську Батьківщину і всіма нами любиму Україну.
Клянемося Вам бути гідними Миколи Красношапки, любити ї захищати свій народ, як наш бойовий товариш, який над життя любив свою Вітчизну.
Ми будемо безнастанно удосконалювати свою бойову майстерність, щоб у першу-ліпшу хвилину бути готовими битися з ворогами нашої Вітчизни так, як бився Микола Красношапка — стійко, вміло і мужньо.
Бажаємо Вам доброго здоров'я, дорогі Марко Пилипович та Параска Сергіївна.
Міцно тиснемо ваші руки. Громов, Михайлов, Уварчев, Носков, Гусаров, Дубін, Шушарін, Хомутов, Кузнецов, Єврашев».
Що ж розповіли бойові друзі Миколи Красношапки українським письменникам?
От що.
Було це в серпні 1942 року.
Сержант Микола Красношапка і з ним ще кілька товаришів снайперів зайняли окоп на передовій.
Аж ось після шаленого мінометного й артилерійського вогню пішли фашисти в атаку.
Красношапка першими пострілами валить чотирьох гітлерівців.
Від сержанта не відстають і його товариші.
Німці падають, але по трупах своїх солдатів уперто лізуть уперед.
Ось вони вже біля бруствера.
Скомандувавши: «Вперед!», Красношапка орлом вилітає на бруствер, валить ще кілька фашистів із гвинтівки і — за гранати.
Вибухами гранат він розкидає перші лави фашистів.
Але гітлерівців багато. Вони прориваються в окоп.
— Ні, — кричить Микола, — не буде по-вашому! — і, мов той лев, кидається на них. Тріскають од ударів прикладом фашистські голови. Постріл — і Микола падає. Але знову підводиться. Праву йому руку перебито, груди прострелено, але Красношапка лівою рукою хватає з землі гранату і б'є по ворогові.
Німецьку атаку відбито.
Перед нашим окопом десятки німецьких трупів.
Коли Миколу везли в госпіталь, він сказав: