Вона взяла Гриця та й причарувала
Запросили мене на одне весілля.
Прийшов.
Весілля як весілля: молодий, молода, дружки, шафери, гості, патефон.
І веселий настрій в молодої, і в молодого, і в усіх присутніх.
Останнє мене здивувало, бо рідко я спостерігав у таких випадках веселий настрій, особливо в молодого.
А як уже щиросердно признатися, я не полюбляю весільних торжеств.
Кличуть іноді тебе на весілля.
«Не піду, — сам собі кажеш. — Не дуже цікаво дивитись на щасливого молодого, що в перервах від одного до другого «горько» дивиться сумними очима на гак у стелі: мовляв, чи витримає?»
А тут, уявіть собі, все по-хорошому: таки по-справжньому всі веселі, таки по-справжньому щасливі очі в молодого, щасливо-променисті у молодої і по-справжньому сяють радістю гості.
Молода навдивовижу просто якась особливо чарівна.
Навіть теща — мама, значить, молодої, — симпатична бабуся, не сичить, а якось так по-материнському ласкаво дивиться на молодих (і на молодого теж!), обгортаючи їх своїми матерніми добрими очима.
— Що, — думаю, — за чудасія?
Ну, як звичайно, — вечеря, безнастанне «горько», все, одне слово, як і належить бути.
Випили, і таки порядком випили.
Чекаю, що ось хтось таки прорветься: чи по дзеркалу торохне, чи гості тарілками зафутболять (весільне «Динамо» — «Челсі»).
Нічого подібного: все чинно, все благородно, весело, спокійно, інтелігентно.
Патефон грає, молоді гості танцюють, старші сидять, балакають. Потім заспівали…
Сиджу й очам своїм не вірю.
Вибрав я таку хвилину, коли молоду покликала в якійсь справі її матуся, та й підсів до молодого.
І розповів мені молодий історію свого щасливого шлюбу.
— Працюю я, — каже мені молодий, — в установі на такій роботі, яка вимагає від мене одвідувати силу-силенну різних установ, і центральних, і обласних, і всіляких інших. Там, дивись, — треба побачитись і поговорити з керівником, чи з начальником, чи з директором, там із заступником чи ще кимось іншим. Сам я натурою людина сумирна, тиха, вихована (я не хвастаюсь, а говорю те, що є, щоб вам усе було зрозуміліше). Голос у мене тихий, шкіряного пальта не ношу, ходжу в костюмі не напіввійськовім, а в звичайнім, і навіть військового кашкета не ношу, а таку собі скромну шляпу. Ну, приходиш в установу. У кожного начальника, як ви знаєте, є секретарка. Ну, звичайно, до неї. Якби ж ви знали, чого я за час своєї роботи не наслухався?! Леленьки-леле! Підходиш і так ввічливенько:
— Товаришко! Чи не можна бачити директора?
На вас з очей блискавка і на високій ноті:
— Ви ж бачите, що я вже хотіла руку до телефону піднести?! А пр-ретесь!!!
Одскочиш і сядеш. Чекаєш хвилин десять, доки секретарша руку до телефону піднесе. Піднесла, поговорила. Знову я полохливо до неї:
— Можна бачити?
— Не можна! П'ять хвилин тому прийом закінчився!
У другій якійсь установі нариваєшся:
— Чорти їх тут носять! Ну, ніякого від них спокою!
А там, дивись, вам піднесуть:
— Вам «руським язиком» сказано! Не розумієте? Навчіться розуміти!
Або:
— По двадцять раз я не говоритиму! Слухати треба! Вас багато, а я одна!
Скажеш їй благально:
— Товаришко, я спішу! Будь ласка, доложіть директорові.
— Не великий пан, почекаєте!
А скільки разів довелося слухати стереотипне:
— Вам сказано: приходьте взавтра!
Чи таке:
— Перерва! Ви розумієте — перерва! Що я тут сиджу, значить, я сиджу! Але перерва, і говорити під час перерви я з вами не буду!
Буває й таке:
— Та, товаришко, ще 15 хвилин до кінця роботи.
— Без вас знаю! А що ж ви хочете, щоб через вас я в кіно запізнилася?! По-о-од-д-думаєш?!
И от одного разу заходжу в установу. Сидить дівчина. Я до неї:
— Товаришко…
А вона мені:
— Сідайте, будь ласка! Що ви хотіли?
Я розповів. Вона мені:
— На жаль, зараз директора нема! Теряти вам час нема рації. Телефон у вас є? Я запишу! Директор буде за годину, я йому доложу і подзвоню вам! Навіщо вам бити ноги, теряти час?
Я дивився на неї, признаюсь вам, буквально отетеріло.
А вона далі:
— Очевидно, вам частенько доводитиметься до нас приходити в різних справах. Запишіть мій телефон і дзвоніть, коли треба буде. Я, доложивши своєму керівництву, вам одповідатиму! А як треба буде, щоб ви особисто завітали, скажу! Звуть мене Валентина Петрівна — мені й дзвоніть!
Підійшов другий одвідувач, — вона й з тим так… Так я вам скажу, що після такої розмови я не дуже зловживав телефоном. Я особисто навідувався частіше.