Завірюха поглядає на годинник: ще є час. За шість хвилин оперативні працівники вийдуть на вулицю. А поки що капітан продовжує допит, ставлячи такі запитання, які могли б викликати у злочинця тривогу.
— У вас, мабуть, багато знайомих у Варшаві?
— Є трохи, ми ж не в пустелі живемо, — по-філософськи відповідає Чорна Ручка.
— А Теофіла ви знаєте? — питає Завірюха, проникливо дивлячись в обличчя злочинця. Той відповідає швидше, ніж капітан сподівався:
— Знаю.
— Що він робить?
— Теофіл?
— Авжеж, Теофіл!
— А який?
— Той, з яким ви знайомі, — каже Завірюха спокійно хоча розуміє, що бандит відкрито насміхається з нього.
— А, той, — легковажно відповідає рецидивіст, — тої працює гробокопом, йому вже років сімдесят, а щодо горілочки, то й молодого за пояс заткне.
— Перестаньте строїти дурня! — обурюється Завірюха. — Ви ж знаєте, що мене цікавить не цей Теофіл, а той, який замішаний у справу Ремів. Молодий хлопець пристойний, — імпровізує капітан.
— Такого Теофіла я не знаю, — з уболіванням хитає головою Чорна Ручка, вдаючи, ніби йому неприємно, ще не може зробити офіцерові таку дрібну послугу. — Але якщо ви бажаєте, пане комісар, то я можу запитати серед своїх друзів і знайомих. Хоч, правда, у Варшаві молодих і пристойних Теофілів може бути тисяч двадцять, а то й більше…
Шість хвилин минуло. Завірюха бере заздалегідь підготовлений бланк і підписується на ньому.
— Ви вільні, — каже він, вручаючи папірець Чорній Ручці, — але поки що вам не можна виїжджати з Варшави.
— Хіба я не казав? — зауважує Чорна Ручка і не поспішаючи бере звільнення з-під арешту. — Є в Польщі правопорядок! Що ж до виїзду з Варшави, то можете бути спокійні, пане комісар. Я варшав’янин з діда-прадіда і ніколи не виїжджаю з любимої столиці далі, ніж на околицю — на маївку.
— Ну, йдіть, уже! — Завірюха нетерпляче махає рукою.
— А браслети? — простягнув обидві руки Чорна Ручка. — Не можу ж я з такими дорогоцінностями прогулюватись по місту…
Завірюха знімає наручники. Чорна Ручка розтирає зап’ястя і неквапливо прямує до дверей. Потім на мить обертається.
— То ви, пане комісар, відшукаєте власника цих годинників? Інакше, їй-богу, я не зможу спокійно скати, думаючи, що мимоволі скривдив невинну людину!
Капітан дивиться на злочинця, який цинічно шкірить зуби, і несподівано каже:
— Знайду, безумовно знайду. І обов’язково, скажу вам, хто і чому вбив Ремів. Тоді вже з доказами. До побачення, пане Чорна Ручко! До побачення!
Капітан закурює, підходить до письмового стола, на якому лежать шість сріблястих плоских годинників, бере один, підкидає на долоні. І раптом у свідомості зринають два факти, дуже далекі один від одного: рахунки та закордонні листи з приводу імпорту годинників у сейфі Августа Рема і оці шість блискучих, тонкої роботи іграшок, які лежать на столі. Між ними нема ніякого зв’язку, але в слідстві все важливе. Ці дві окремі деталі можуть бути частинами в ланцюгу логічно пов’язаних доказів. Капітан кидає цигарку, яка вже починає припікати пальці.
У двері просовує голову секретарка:
— Пане капітан, до вас якийсь чоловік з Бюро імпорту точних приладів…
Завірюха нехотя, повертається, відриваючись од своїх думок.
— Як прізвище?
— Не хоче назвати, говорить, що скаже особисто вам.
— Так… — усе ще думаючи про своє, мимрить Завірюха, потім машинально перепитує: — Звідки він, я не дочув?
— З Бюро імпорту точних приладів, — читає з аркушика секретарка.
— Так давайте ж його негайно! — раптом жвавішає капітан і одним рухом згрібає всі годинники в шухляду.
5
Біля будинку управління міліції з’являється невеличка постать у зеленому піджаку, з обірваним ґудзиком і в брудних спортивних тапочках. Чорна Ручка деякий час стоїть нерухомо, ніби вражений сліпучим липневим сонцем, яке заливає широку площу імені Дзержинського. З-під опущених вій він уважно оглядає людей, які товпляться біля кінотеатру, юрбу на трамвайній зупинці. Непомітно окидає поглядом вулицю, потім підсмикує штани і повільно, не поспішаючи прямує до трамвайної зупинки. Звідки йому знати, що юнак у сірому костюмі, який уважно вивчає схему трамвайних маршрутів, стежить за ним у склі вивіски, мов у дзеркалі. Чорна Ручка не помічає і добродія в береті, що прогулюється на другому боці вулиці, тримаючи в руках свіжий номер “Жиця Варшави”. Тим більше не викликає у нього ніяких підозрінь спортсмен у коротких штанях, що стоїть позаду на цій же зупинці, за якихось десять—п’ятнадцять метрів, і розмовляє з кокетливою брюнеткою. Зрештою то тільки окремі люди з кількох десятків, і вони нічим не відрізняються від інших.