— Певно, ви натрапили на особисті листи Рема?
Ковальський злякано глянув на нього:
— Справді, це так. Невже ви все знаєте?
Завірюха заперечливо похитав головою:
— Ні, тільки догадуюсь. І що було в тих особистих листах?
Відвідувач ковтнув слину:
— Ці листи, навіть важко назвати особистими, хоча вони справді були адресовані Рему. Йшлося з них про торговельні справи. Це були договори з однією австрійською фірмою на поставку великих партій годинників. Укладені за всіма правилами, на бланках Бюро, з нашими штампами і печатками…
— Я поки що не бачу в цьому нічого підозрілого. Наскільки мені відомо, Рем укладав від імені Бюро десятки таких договорів, — ніби не розуміючи, зауважив капітан.
— Так, але про ці договори в Бюро нічого не знали. З цією фірмою ми не укладали після війни жодного офіціального договору, — сказав Ковальський і витер хусточкою спітнілий лоб. Капітан тихенько свиснув і забарабанив пальцями по столу.
— Он у чому справа! А ви певні, що годинників марки “Лонжін” після війни офіціально не ввозили?
Ковальський машинально підтвердив, але одразу схаменувся і злякано глянув на капітана:
— Хто вам сказав, що йдеться про годинники “Лонжін”? Я ж цього не говорив!
Завірюха посміхнувся:
— Ну, ми теж не сидимо склавши руки, пане Ковальський. Але давайте уточнимо ще кілька подробиць. Виходить, Рем, прикриваючись іменем Бюро, виписував годинники в Польщу?
— Це жахливо, але, напевно, так і було.
— Добре. А яку ж користь він мав з того, що використовував бланки Бюро?
— Товари, що їх ми імпортуємо, не оподатковуються, — пригніченим голосом пояснив Ковальський. — Це ж була б нісенітниця, якби держава брала з себе мито за товари, які вона імпортує.
— А хіба митні власті не могли викрити цієї комбінації, хоча б уже тому, що годинники надходили на ім’я Августа Рема, а не на офіціальну адресу Бюро? — допитувався Завірюха.
Ковальський безпорадно розвів руками:
— На жаль, ця процедура могла тривати роками, ні в кого не викликаючи підозри. Бачите, торгівля з закордоном — справа тонка. Особливо тепер, коли світ розділено на ворожі політичні і військові табори. Трапляється, що з певних тактичних чи дипломатичних міркувань якась західна фірма не може або не хоче укладати офіціально договору з нашою імпортною фірмою. Тоді обидві сторони вдаються до підставних осіб. Особливо часто це буває, коли йдеться про реекспорт, як і даному випадку.
— Реекспорт? — підвів брови Завірюха, чекаючи на докладніше пояснення.
— Так, реекспорт. Август Рем укладав договори не безпосередньо з Швейцарією, а через австрійську фірму, яка спочатку ввозила годинники в Австрію, а вже потім реекспортувала їх у Польщу.
— О, тепер розумію. Але ще одне: Рем одержував годинники в митниці особисто?
— Цього не знаю, але, мабуть, особисто. Адже посилки надходили на його ім’я. Напевно, він користався посвідченнями нашого Бюро, які звільняли його від митних податків.
— Скільки годинників марки “Лонжін” було перевезено таким контрабандним способом у Польщу на ім’я Рема?
— П’ятсот, — надсилу вимовив Ковальський.
— Тобто на суму, якщо не помиляюсь, близько мільйона злотих?
— Не менше. Завірюха замислився.
— Знаєте, мені здається, що таку комбінацію можна було викрити. Адже операції по оплаті годинників не могли відбуватися без Польського народного банку, точніше, без рахунку вашого Бюро. Отже, Рем не міг скривати цю операцію ні від банку, ні від дирекції Бюро.
Ковальський розпачливо махнув рукою:
— Звичайно, якби Рем офіціально платив за годинники девізами нашого Бюро, то вся афера була б розкрита в той же день. Але в усіх угодах записано, що за годинники буде заплачено на інкасо або готівкою у Відні. Взагалі їхні девізи не переходили кордонів держави. Принаймні офіціальною дорогою, — додав він поспіхом.
— Отже, кожного разу хтось у Відні платив готівкою за годинники, які висилали в Польщу на ім’я Рема, — вголос міркував Завірюха. — Але важко собі уявити людину, яка робила б це безкорисливо. Тому треба думати, що ця людина одержувала своєрідну компенсацію за свою роботу.
Ковальський посміхнувся:
— Цього вже я не знаю, пане капітан!
— Ну звичайно, звичайно, — поспішив заспокоїти його Завірюха. — Я просто вголос думав. У всякому разі, я дуже вдячний вам за повідомлення, воно, безумовно, допоможе у слідстві. А завтра вам доведеться ще раз прийти до мене.
— Чого? — занепокоївся Ковальський.