— Ну, то вип’ємо за ті давні часи, пане інспектор! — Палля підніс баночку з-під гірчиці, до половини наповнену горілкою. — Склянка чистої ще нікому не зашкодила… — Випив, закусив сардиною, яку спритно зачепив виделкою, і, безтурботно витираючи олію з пальців об підкладку дорогого костюма, мрійливо сказав: — То були чудові часи, пане інспектор… Хіба я тоді ходив у такому лахмітті, як сьогодні? — Він презирливо показав пальцем на свій костюм. — Смокінг, накрохмалена сорочка, чорний бантик… Та й чоловік я тоді був інший — груди моряка, спина вантажника… А хто я тепер? Ганчірка! Рискуєш через ті смердючі триста злотих, а до війни по тисячі нахилятися вагався: чи варто? Але де взяти таких людей, які були до війни? Коли я брав у поміщика чи банкіра якусь там тисячу чи дві з портфеля, то він тільки через тиждень помічав, що йому чогось не вистачає. А то й взагалі не помічав, такі купи грошей були в ті часи, пане інспектор…
— Ну, мабуть, не всі мали так багато грошей, — заперечив Недєльський, намагаючись випити якнайменше горілки, щоб бути зовсім тверезим.
Палля зневажливо стріпнув пальцями:
— Звісно, що не всі. Під мостом Понятовського важко було знайти місце, щоб переспати. Але я кажу не про ту шпану, а про людей свого середовища. Свого професійного середовища, — додав, помітивши посмішку на устах Недєльського. — Я, пане інспектор, до війни на будь-яку погань не ласився. І злочинці тоді були інші — артисти, митці. Не те, що сьогодні. Мозок працював, пане інспектор.
— А у вас були до війни колеги, які працювали по годинниках? Хоч, мабуть, ви не хочете про них говорити…
— Чому ні? Більшості з них уже немає в живих, а ті, то лишилися, тепер статечні люди, живуть нудно, як порядні громадяни. Тільки я не покинув ще своєї справи. Я останній! Але якщо наша професія і далі так занепадатиме, то і мені доведеться змінити її, піду кудись нічним сторожем, щоб берегти від партачів те, чого вже нікому вкрасти розумно і кваліфіковано. — Погляд Паллі почав блукати по сірій стелі підвалу, ніби намагався заглянути в минуле і побачити там давно побляклі обличчя. — Був такий Антек, який під час допиту вкрав годинник у комісара Пасіковського, той навіть не помітив. Був Казік, справжній віртуоз по очищенню кишень пасажирів у трамваях. Був ще годинникар, майстер знімати ручні годинники, особливо у жінок.
— Чому саме у жінок? — зацікавився Недєльський.
— Бо красивий чорт був, як почне бабу гіпнотизувати, то міг би в центрі міста, серед білого дня усе з неї стягнути, а та нічого й не помітила б. Але він залишив цю справу ще до війни і почав торгувати годинниками. Ми крали, а він переробляв, замінював циферблати, оправи — і продавав. Звичайно, хлопець на цьому розумівся! Проте великий злодійський талант занепав. Дружина його до цього намовила. Жінка була побожна аж до нудоти і все йому довбила — перестань і перестань. От і здався хлопець. У нашій професії, пане інспектор, нема гіршої гангрени, ніж баба. Злодій — мов той артист, якщо хоче вершити великі справи, то не повинен зв’язуватися з жінкою.
— А вас не цікавить дальша доля годинникаря? — несподівано запитав Недєльський, який уже кілька хвилин, мов стрічка магнітофона, фіксував кожне слово рецидивіста.
Палля став обережнішим:
— Ага, то це він цікавить капітана Завірюху. Невже знову чогось натворив?
— Ні, чому ж! Годинникар став хазяїном фабрики церковних виробів у Кракові, його поважають. Ну, знаєте, виробляє чотки, невеличкі священні медальйони…
— От до чого дійшов… — похмуро похитав головою Палля і засмучений випив ще півсклянки горілки.
— А ви знаєте, чому пан Галка розійшовся з дружиною?
— Не знаю, — хвилину подумавши, відповів Палля. — Ця жінка ніколи не брала участі в нашому ділі. Була для цього надто дурна і побожна. Але я не знав, що вони розійшлися. Цікаво, з ким залишився їхній син? Мабуть, з нею?
Недєльський здивувався.
— Я нічого не знаю про те, що в них був син.
— Ну, що ви! — в свою чергу здивувався Князь Ночі. — Пам’ятаю, то був непоганий хлопець. Теось його звали…
— Теофіл? — Недєльський насилу стримався, щоб не показати надмірного зацікавлення.
— Чорт його знає! Кликали Теось. А чи він був Теофіл чи Теодор — того вже не знаю. Пам’ятаю, що годинникар почав його навіть ремесла вчити, і в хлопця була неабияка кмітливість. Розумієте, на хлопчиська в трамваї ніхто не звертає уваги. Але та баба-яга вчинила чоловікові таке пекло, що довелося вивести хлопця з діла. Хоч потихеньку він, мабуть, посилав його на менші і легші справи…