— А власниця будинку мод у Лодзі? Вона ж щось знала про Теофіла. Може б, її ще раз викликати на допит? — втрутився Недєльський.
Цим можна було обманювати себе, поки не було відомостей Барського. Адже Барський встановив у Лодзі, що Жанна Шміт здавала годинники в магазини на різні документи. Отже, вона й є організаторкою збуту годинників. Два роки тому Шміт купила віллу за триста тисяч, а в цьому році — автомобіль за сто тисяч. Не сумнівайся, на своєму будинку мод вона цих грошей не заробила. Та й будинок виявився звичайнісіньким магазином дамських капелюшків, причому далеко не найвищої категорії. Ні, друже, ця жінка має всі шанси опинитися на лаві підсудних, тому вона и мовчить.
— І цього не помічала ні прокуратура, ні торговельна інспекція! — обурився Недєльський: він ще не знав, які новини привіз Барський з Лодзі.
— Ох, друже!.. — похитав головою Завірюха. — Видно, що ти дуже молодий. У нас іще мало таких мурів, через які не пройшов би осел, навантажений золотом. Тому, до речі, і ми маємо стільки роботи. А от Вероніка Галка, — вернувся Завірюха до попередньої розмови, — не схожа на злочинця, і, певно, могла б щось сказати про Теофіла. Але ж її немає!
Юрек В’юн хоч і мало розумів, про що йдеться, але вдавав людину “в курсі діла”, схвалював або заперечував, то ворушачи бровами, а то витріщуючи очі. Причому, коли щось казав сержант Недєльський, весь вигляд Юрека виражав сумнів, а коли говорив “пан начальник”, шофер підтакував, схвально бурмотів. Те бурмотіння привернуло нарешті увагу Завірюхи.
— Бачиш, Юрек, якби ти був бравим хлопцем, то кинувся і миттю відшукав би мені того Теофіла! — жартівливо сказав капітан.
— Слухаю, пане начальник! — схопився хлопець. — Це для мене дрібниця, тільки дайте мені його фотографію.
Завірюха і Недєльський зареготали.
— Коли б у мене була фотографія, то я й сам знав, як його шукати, — відповів капітан.
— Не може бути, — заперечив Юрек, — щоб сьогоднішній піжон не фотографувався. Десь є його знімки…
— Та є, напевно, є, але їх прибрали люди, зацікавлені в тому, щоб ми не натрапили на слід Теофіла, — пояснив на цей раз сержант Недєльський.
— Розумію, — підморгнув йому Юрек В’юн, — зробили з фотографіями так, як з тим пейзажем у кабінеті покійника.
Юрек страшенно здивувався, помітивши, як Завірюха і Недєльський перезирнулись, потім капітан підбіг до сейфа і почав щось шукати. Ось Завірюха обернувся, і Юрек побачив у нього в руках прямокутник блискучого від фарб полотна.
— Ми досі були певні, що це портрет молодого Августа Рема, — сказав капітан. — А на якій підставі? Перед нами нова гіпотеза, якої не можна відкинути, не перевіривши.
— Ця гіпотеза чудово збігається з думкою Верхара, що Теофіл є дитиною Ремів, — додав Недєльський, — син і батько дуже схожі.
На півслові його перервав настійливий дзвінок міського телефону.
— Візьми, будь ласка, трубку, — звернувся капітан до сержанта, — і хто б там не був, скажи, що мене немає!
Недєльський слухняно зняв трубку, приклав її до вуха, потім, злякано глянувши на капітана, гукнув у трубку: “Хвилинку, я подивлюся, чи він є” і, затуливши рукою мікрофон, прошепотів:
— Товаришу капітан, це той самий жіночий голос, який уже остерігав вас.
— Стривай! — Завірюха заметушився, очі в нього заблищали, наче в мисливця, якому до рук іде велика дичина. — Роби що хочеш, але затримай її кілька хвилин!
І поки Недєльський спроквола допитувався, чи справді питання таке, що треба неодмінно до капітана, а потім обіцяв знайти його на території управління, капітан з іншого телефону зв’язався з центральною телефонною станцією і довідався, звідки йому дзвонять.
— Таксофон на розі Свєнтокжизької і Маршалківської, — сказав він Юрекові. — Мчи туди машиною і затримай жінку, яку застанеш у будці…
— Слухаю! — швидко відповів Юрек В’юн і, як стояв, без шапки вискочив на вулицю.
Від управління до Свєнтокжизької було метрів вісімсот, щонайбільше кілометр, отже якщо Недєльському пощастить затримати незнайому ще хоча б дві хвилини, Юрек встигне! Капітан кусав губи, рвав на кусочки папірець, не відривав погляду від секундної стрілки.
А що, як на перехресті Юрек затримається на десять—п’ятнадцять дорогоцінних секунд?
— Товаришу капітан, — прошепотів Недєльський, — вона хвилюється і весь час кричить “алло!”
Капітан розпачливо глянув на секундомір:
— Скажи, що я зараз підійду…
Недєльський відсунув руку, якою затуляв мікрофон, пошарудів ногами, імітуючи кроки, потім не поспішаючи, багатослівно повідомив незнайому, що капітан Завірюха уже йде. Завірюха почекав п’ятнадцять секунд, які летіли з блискавичною швидкістю, і взяв трубку.