— Будь ласка, — відповіла та, занепокоєно поглядаючи на хазяїна, який стояв похмурий між двома працівниками міліції.
— Хто у вас робить покупки?
— Я. Пан інженер — удовець, у нього нікому цим займатися.
— А скільки грошей дає вам пан інженер щомісяця на утримання дому?
— П’ять тисяч.
Недєльський здивовано похитав головою. Це, певно, помітив і Згожельський — він уперше презирливо посміхнувся.
— Ви одержуєте гроші щодня чи зразу на місяць?
— Найчастіше на місяць, а потім я звітую щоденно перед паном інженером.
— Отже, ви робите якісь господарські записи?
Анастасія Тирк пошукала щось між посудом, який стояв на кухонному столі, і подала Недєльському невеличкий блокнот у засмальцьованій обкладинці.
— Отут я все записую, — пояснила вона. Сержант почав переглядати блокнот, шукаючи записів за останні дні.
— Ага, виходить, позавчора ви одержали від пана інженера п’ять тисяч на наступний місяць, — сказав він, помітивши відповідний запис хімічним олівцем, — а витратили за вчорашній день двісті тридцять два злотих. Отже, у вас є ще чотири тисячі сімсот шістдесят вісім злотих.
— Трохи менше, — спокійно заперечила Анастасія Тирк. — Сьогодні вранці я заплатила за молоко, за газ і електроенергію, тільки ще не записала, бо завжди роблю це ввечері, коли закінчую всі покупки.
— Покажіть нам, будь ласка, ці гроші! — звелів Недєльський.
Згожельський, який досі стояв нерухомо, наче кам’яна статуя, раптом рвонувся вперед:
— Анастасіє! — В голосі, яким він це сказав, страх переплівся з неясною погрозою. Але Барський притримав його за плече, а Недєльський подивився на служницю, поглядом повторюючи свій наказ.
— Якщо ви наказуєте… — мовила служниця і, ніби вибачаючись, глянула на хазяїна. Потім дістала з шафи коробку з-під цукерок і вийняла скручені в трубку асигнації.
Очі сержанта заблищали: серед банкнотів він побачив кілька коричнево-кремових п’ятисоток. Вони були ще новенькі, аж шелестіли.
Діставши з внутрішньої кишені папірець з номерами банкнотів, які записав капітан Завірюха, Недєльський почав порівнювати ці номери. Та тільки-но він узяв перший банкнот, як позад нього щось важке упало на підлогу: інженер Генрик Згожельський знепритомнів.
3
О шістнадцятій годині капітан повернувся в управління, а через сорок п’ять хвилин на подвір’я в’їхала зелена карета з заґратованими вікнами, в якій Недєльський та Барський привезли інженера Згожельського. Завірюха саме збирався на обід, коли до кабінету зайшов сержант. Незважаючи на втому, обличчя його сяяло від задоволення, і це краще від слів говорило про наслідки обшуку.
— Пощастило? — запитав капітан, забуваючи про голод.
— Пощастило, — відповів Недєльський радісно і виклав з портфеля шість асигнацій по п’ятсот злотих і пачку банкнотів по сто доларів.
— Банкноти з серії, записаної в ощадній касі. А долари були в чемодані з подвійним дном. Пан інженер збирався перевезти їх літаком у Стокгольм, — пояснив сержант.
— Скільки їх тут? — поцікавився Завірюха, зануривши руку в зелені папірці із зображенням Беніаміна Франкліна.
— Рівно двадцять тисяч — двісті банкнотів по сто доларів.
Капітан швидко підрахував:
— Збігається. В поспіху могли платити по сто двадцять злотих за долар, от і виходить близько чверті мільйона злотих. Але ж ми ще погано працюємо, якщо протягом кількох днів на “чорному ринку” можна скупити стільки доларів! — спалахнув він. А тоді звернувся до сержанта: — Ну, мушу визнати, що обшук ти провів відмінно.
Недєльський од задоволення зашарівся.
— Ну, і в мене дещо є. Ось послухай, що з’ясувалося у справі вбивства Чорної Ручки.
— Але ж це справжній “день сенсанцій”! — вигукнув Недєльський, коли Завірюха закінчив свою коротку розповідь.
— Так часто буває у складних справах, — усміхнувся капітан. — Довгий час нема нічого, а потім настає такий день, як сьогодні, і все тріщить по швах, наче старий костюм. Починаємо, друже, останній захід. Тепер треба особливо пильнувати, бо події потечуть, мов лавина.
— А що з Веронікою Галкою? — запитав Недєльський.
— А що з нею має бути? — здивувався капітан. — Сидить у нас. Більше, ніж сказала, вона, мабуть, не скаже. Або справді не знає, де тепер Теофіл, або чомусь приховує це.
Тільки за хвилину Завірюха догадався, що має на увазі сержант:
— А-а, ти все ще про те! Не хвилюйся, в них тепер вистачає клопоту — згортають діло, затирають сліди… їм не до того, щоб влаштовувати замахи на мене. Особливо після арешту інженера. Ти, мабуть, догадався, що виїзд інженера Згожельського був одним з етапів цього “згортання справи”. Я дістав звістку з готелю “Ексцельсіор”, що наш премилий австрійський журналіст теж уже намилувався Польщею і виїжджає на батьківщину. Майор Ридель повідомив, що сьогодні вранці одержав закордонний паспорт і пан Мирослав Згожельський, який — уяви собі! — раптом запалився бажанням відвідати Всесвітню виставку в Брюсселі. У нього тепер є паспорт і надія на швидкий виїзд, а в нас — ще один доказ. Можеш бути певен, що всі пункти на кордоні вже дістали від Риделя відповідні інструкції про те, як мають зустріти власника машини Н–24–200 — благородний ювелір вирушає за кордон автомобілем. Як бачиш, їм стає душно в Польщі. А втім, раптом завагався капітан, — я не дуже добре знаю, що саме викликало серед них такий переполох. Якби це сталося завтра, коли вони довідаються про арешт інженера Згожельського, то я б не здивувався. Але тепер? — Завірюха спохмурнів — не любив, коли в “його” справі були такі факти чи випадки, яких він не розумів, відносно яких не міг створити собі чіткої логічної гіпотези.