— Але яка нам з того користь, товаришу капітан?
Завірюха пригладив чуприну.
— Побачиш сам… Якщо пощастить. А якщо не пощастить, тоді я скажу тобі, на що розраховував.
— Вам телеграма з Кракова, пане капітан, — сказала секретарка, усміхаючись.
Завірюха взяв у неї аркушик з наклеєними стрічками слів.
Телеграма повідомляла:
“Сьогодні о десятій годині сорок хвилин на контрольному пункті у Лисій Поляні затримано австрійського громадянина Гомолякса (Гомолякса) і легкову машину реєстровий номер СUХ—С5 (СUХ—С5) при спробі контрабандою вивезти шістдесят кілограмів срібла. Згідно з вашим листом більш детального обшуку не проведено. Гомолякса і його машину затримано до розпорядження столичного управління. Командування прикордонними військами Краківського округу”.
Капітан Завірюха на радощах мало не поцілував пані Ірену. Молодці хлопці — не проґавили! Друга риба в тенетах!
Вирвавши аркушик з блокнота, він почав швидко щось писати. Секретарка ніжно дивилася на його кучеряве волосся, в якому подекуди вже просвічувала сивина. По хвилі капітан підвів голову і, вагаючись, глянув на секретарку.
— Можете ви зробити мені приємність?
Ірена почервоніла і скромно опустила очі.
— Ах, пане капітан, я…
— В такому разі візьміть, будь ласка, і особисто відішліть оцю телеграму.
— І все? — запитала вона розчаровано, беручи папірець.
Завірюха схилився над протоколом свідчень Владислава Стонки. Але не встиг прочитати й сторінки, як на порозі з’явилася постать міліціонера.
— Ви до мене? — спитав капітан, поглядаючи на домашній плетений кошик, що його тримав у руках міліціонер.
— Прийшла мати бандита, якого ви, товаришу капітан, арештували, і принесла йому харчі. Я хотів запитати, чи можна передати в камеру цю їжу…
Завірюха, вагаючись, глянув на розкладені документи “Вести”, на кошик, прикритий грубою салфеткою. Йому не хотілося відриватись од роботи, яку щойно розпочав.
— Поставте передачу отут на столі і прийдіть десь за півгодини, я зараз зайнятий…
Тільки-но він повернув до розкладених документів, як у двері знову постукали.
— Збожеволіли, чи що? — гаркнув капітан і мимоволі пожалкував, що сам послав секретарку передати телеграму. — Заходьте! — Завірюха одним махом згріб усі документи “Вести” в шухляду.
До кабінету ввійшов Решкевич.
— Не заважаю?
— Ну що ви! Дуже прошу! — збрехав Завірюха, підводячись назустріч інспекторові, йому було незручно за те, що справу передали до міністерства.
— Я заходив у справі до Комісяка, — почав Решкевич, сідаючи на стілець, де кілька годин тому сидів Владислав Стонка, — і довідався про напад на вас. Думаю, зайду привітаю Завірюху, що так щасливо відбувся…
— Це дуже мило, — трохи зніяковів капітан і підсунув інспекторові цигарки. — Закурюйте.
— Дякую. Може, запалите моїх? — Він дістав з кишені пачку американських сигарет. Капітан ущипливо подумав, що вдячний американець, напевно, подарував Решкевичу піввагона цього курива. — Ну, розкажіть про той напад. Я питав Комісяка, але він сам мало що знає, — сказав, затягуючись, Решкевич. — Злочинець признався, хто і чому намовив його напасти?
Завірюха поворухнувся і мимохідь глянув на інспектора:
— А чому ви думаєте, що бандита хтось намовив? Міг же він напасти на мене, щоб пограбувати. Він саме про це й свідчить.
Решкевич зім’яв у попільничці тільки-но запалену сигарету й іронічно скривився:
— Навіщо нам замилювати один одному очі, капітане? Ясно, що цей напад мав зв’язок із справою “Веста”. Нападати з метою грабунку на працівників міліції?
Обидва засміялися.
— Ви, капітане, мали рацію, наполягаючи на продовженні слідства у справі “Веста”, — вів далі інспектор. — Ну що ж, коли людина визнає, що зробила помилку, то це не соромно, правда?
У капітана вперше виникла іскорка симпатії до Решкевича.
— Ви не ображаєтесь, що я звернувся у міністерство?
— Як я можу ображатися? Ви зробили так, як підказувало вам сумління, от і все! А що я через те маю гору неприємностей — то вже зовсім інша справа.
Вони вперше розмовляли щиро, по-товариському, без прихованих претензій. І капітанові хотілося якось підсолодити гірку пілюлю, яку він підготував для Решкевича.
— У ваших аргументах в справі “Веста” було багато життєвої правди. Тільки не завжди можна робити те, що вигідніше, іноді треба керуватися тим, що є більш слушним, — сказав Завірюха, несвідомо цитуючи Верхара.