— Ну, здається, все, — сказав Завірюха, закриваючи записну книжку.
Секретарка витягла аркуш з машинки і почала складати сторінки протоколу.
— Але ж ви не допустите цього “діла”, пане капітан? — запитала вона, все ще думаючи про те, що диктував їй Завірюха.
— Навпаки, — засміявся капітан. — Не тільки допущу, а навіть сам постараюся бути при цьому. Треба ж узнати, що то за “Олень”…
— Це страшенно важке завдання, — похитала головою пані Ірена, яка завжди вважала роботу слідчого чимось близьким до чорної магії.
— Не таке вже й важке, — заперечив капітан, беручи акуратно складені сторінки машинопису. — Адже за всіма цими людьми вже давно і невпинно стежать. Думаю, що Барський… А ось і він!
У двері просунулася руда чуприна хорунжого.
Пані Ірена сподівалася, що Барський при ній розповість, хто такий “Олень”, але капітан обняв хорунжого за плечі і повів до свого кабінету. Секретарка тільки й почула, як Завірюха спитав:
— Успішно?
— Так, товаришу капітан. Післязавтра у Кракові…
Потім Завірюха старанно зачинив двері, і все стихло.
РОЗДІЛ IX
1
У вівторок вранці погода зіпсувалася. Почав накрапати дощ, похолоднішало.
— Радіо передає, що це короткочасний дощ, — втішав Завірюха Юрека В’юна, який турбувався, що завтрашня поїздка до Кракова може бути неприємною.
— Ну, коли радіо твердить, що короткочасний, значить негода буде добрі три дні, — похмуро пророчив Юрек. — То, кажете, треба змінити і номер нашої “Варшави”? О боже, видно, буде якась велика робота?
Капітан не відповів. Шофер так і не довідався, чого, власне вони їдуть так далеко.
Близько десятої години подзвонив поручик Комісяк:
— Слухай, ну його к чорту! — почав без будь-якого вступу. — Чи ти, нарешті, закінчиш з тією “Вестою”? Мені вже немає життя через неї.
Завірюха усміхнувся.
— Мерщій прийми таблетку, бо ти й справді віддаси кінці, і міліція втратить одного з найбездарніших начальників оперативного відділу…
— Ще побачимо, хто перший віддасть кінці! — образився жовчний начальник.
— Ну, без жартів, — серйозно сказав капітан. — Яка там у тебе знову халепа з цією “Вестою”?
— Подзвонили з управління міліції Старого Міста, що до них прийшов якийсь чоловік, домагається побачення з слідчим, який веде справу Ремів. Звідти його прислали до мене, — мовляв, “оперативний”, до нього з усякою справою можна.
— Прізвище?
— В тому-то й справа, що він не хоче сказати свого прізвища.
— А скільки йому років — старий чи молодий?
— Та близько тридцяти. А ти що, хочеш особову анкету записати по телефону? Скажи краще, що мені з ним робити? Сплавити?
— Комісяк, уб’ю тебе, якщо ця людина зараз же, негайно не буде тут!
— Ти знаєш, хто це такий? — здивувався поручик, відчуваючи збудження капітана.
— Догадуюсь і дуже прошу: пришли його до мене з ким-небудь, щоб, боронь боже, не передумав і не втік по дорозі.
— Гаразд, — сказав Комісяк. — Тут саме твій Недєльський; нехай ескортує.
Завірюха поволі поклав трубку і взяв сигарету.
За кілька хвилин у двері постукали.
— Прошу!
До кімнати ввійшов Недєльський. За ним стояв високий чоловік. Один тільки погляд обличчя, як зникли всі сумніви: це саме та людина, на яку він чекав. Сиві скроні, вкрите зморшками обличчя, вираз гіркоти, що застиг біля лінії рота — усе це старить його, але обличчя те саме!
— Добрий день! — невпевнено говорить прибулий.
Завірюха швидко підходить до нього, подає руку і чітко каже:
— Добрий день, пане Теофіл. Я чекав на вас!
Недєльський дивиться на капітана, ніби хоче впевнитися, що це не галюцинація. Незнайомець приголомшений.
— Я знав, що ви прийдете, — каже Завірюха, садовлячи відвідувача на стілець, і дає знак Недєльському, щоб той залишився в кабінеті. Потім мовчки виймає з шафи вирізану частину портрета і кладе перед незнайомим:
— Пізнаєте?
— Так, це я, — тихо мовить Теофіл, і в голосі його відчувається зворушення. — Якщо ви знаєте моє ім’я і цей портрет, то, мабуть, знаєте і все інше про мене?
Капітан непомітно вмикає магнітофон.