— П’ятсот, — надсилу вимовив Ковальський.
— Тобто на суму, якщо не помиляюсь, близько мільйона злотих?
— Не менше. Завірюха замислився.
— Знаєте, мені здається, що таку комбінацію можна було викрити. Адже операції по оплаті годинників не могли відбуватися без Польського народного банку, точніше, без рахунку вашого Бюро. Отже, Рем не міг скривати цю операцію ні від банку, ні від дирекції Бюро.
Ковальський розпачливо махнув рукою:
— Звичайно, якби Рем офіціально платив за годинники девізами нашого Бюро, то вся афера була б розкрита в той же день. Але в усіх угодах записано, що за годинники буде заплачено на інкасо або готівкою у Відні. Взагалі їхні девізи не переходили кордонів держави. Принаймні офіціальною дорогою, — додав він поспіхом.
— Отже, кожного разу хтось у Відні платив готівкою за годинники, які висилали в Польщу на ім’я Рема, — вголос міркував Завірюха. — Але важко собі уявити людину, яка робила б це безкорисливо. Тому треба думати, що ця людина одержувала своєрідну компенсацію за свою роботу.
Ковальський посміхнувся:
— Цього вже я не знаю, пане капітан!
— Ну звичайно, звичайно, — поспішив заспокоїти його Завірюха. — Я просто вголос думав. У всякому разі, я дуже вдячний вам за повідомлення, воно, безумовно, допоможе у слідстві. А завтра вам доведеться ще раз прийти до мене.
— Чого? — занепокоївся Ковальський.
— Треба буде підписати стенограму нашої розмови. 1 ще я хотів би одержати від вас ті листи, про які ви казали. Ми зробимо фотокопії, а листи повернемо. Між іншим, як зветься фірма, що була посередником Рема у Відні?
— “Иоганн Ліпперт і К°”, — відповів Ковальський, помітивши, що це єдині слова, які капітан записав. “Звідки ж у нього стенограма нашої розмови?” — дивувався він, прощаючись з Завірюхою.
Ковальський пішов, а Завірюха почав складати дві каблограми. В одній капітан просив віденську поліцію дати інформацію про фірму “Йоганн Ліпперт і К°”. Другу було передано по телефону всім міським і районним управлінням міліції з проханням встановити, скільки нових годинників марки “Лонжін” є в комісійних та годинникових магазинах і хто здавав їх для комісійного продажу.
4
Капітан Решкевич приїхав до управління тільки після обіду. Це був лисуватий блондин з повним рожевим обличчям. “Певно, у нього завжди хороший апетит”, — майнула у Завірюхи думка. Одягнений у добре пошитий костюм з модною жилеткою, в коричневих черевиках на товстій каучуковій підошві, Решкевич скидався більше на заможного купця, ніж на інспектора міліції. Він почастував капітана дорогими сигаретами з щойно розпочатої пачки. “Скільки ж заробляють інспектори Головного управління, якщо вони живуть з таким шиком?” — подумав той. Решкевич, напевне, помітив погляд Завірюхи, бо знехотя пояснив:
— Куріть, капітане. Це імперіалістичні. Мені подарував один американець — я знайшов фотоапарат, який у нього украли… Дурень той, хто дає, але дурніший той, хто не бере, коли дають. — Інспектор випустив під стелю клубок пахучого диму…
Капітанові хотілося зауважити, що таке підійшло б кожному хабарникові, але промовчав — зрештою, у нього не було ніяких підстав дратувати елегантного офіцера, який тримав у своїх руках долю “Вести”.
Сказавши кілька загальних фраз про погоду, про завантаження роботою, інспектор Решкевич перейшов до діла.
— Возитеся ви з тією “Вестою”, мов кіт з гарячою кашею, — сказав він прямо, — а важливі справи лежать. Візьміть, наприклад, убивство старої Конвіцької або справу з тією псевдолікаркою, яка фабрикувала бальзам капуцинів. Зрозумійте, ми не можемо дозволити, щоб один із найздібніших слідчих офіцерів тижнями сидів над давно закінченою справою, а свіжими важливими справами займалися малокваліфіковані слідчі…
— Але ж справа “Веста” криє в собі ряд нових і несподіваних питань, — запротестував Завірюха. — Тут можна натрапити на інші, до того ж дуже важливі злочини…
Інспектор Решкевич скривився, немов у нього раптом заболіли зуби.
— Послухайте, капітане, ви говорите, наче новонароджений. У кожній справі є багато різних питань, у кожній можна натрапити на нові злочини. Але ми не маємо можливості докопуватися щоразу до останньої точки, якщо збирається багато нових справ. Поки ви розмазуєте цю стару, в нових затираються сліди, рвуться зв’язки, які можуть допомогти нам швидко піймати злочинця. І нарешті, як виглядатиме наш показник викриття злочинів? — ударив найважчим аргументом Решкевич. — Начальство не хоче нічого знати про всякі там ускладнення, про можливі сліди нових злочинів… Їх цікавить процент викриття злочинів. По ньому оцінюють нашу роботу, визначають премії…
— Це просто неподобство, — обурився Завірюха. — Краще в одній справі розібратися до кінця, ніж поверхово розслідувати п’ять…
Решкевич знову випустив дим і співчутливо похитав головою:
— Мрійник! Ви хочете змінити світ? Були вже такі. І чого вони досягли? Порозбивали собі лоби, намагаючись пробити мур… Начальство хоче мати проценти, — значить, треба робити проценти! Ви міліціонер, а не філософ!
Завірюха не міг заперечити, що з прийнятої точки зору інспектор міркує правильно. Але він не міг і не хотів погодитися з такою точкою зору. Капітан почав палко переконувати Решкевича, що справа “Веста” ще зовсім не розкрита, вже тепер у нього є достатня кількість доказів, які свідчать про те, що висновки першого слідства були помилкові. Рем не вбивав своєї дружини і сам не кінчав самогубством, їх обох вбили…
— Хто? — недовірливо запитав Решкевич, граючись автоматичним олівцем.
— Цього я ще не знаю. Але певен, що вбили його ті, з ким Рем якось був замішаний в аферу з контрабандою годинників… Та й остання жертва — вбитий кілька днів тому Чорна Ручка — свідчить, що справа “Веста” із смертю Ремів не закінчилася.
Решкевича це не переконало, і він тільки знизав плечима:
— Якщо це афера з контрабандою, то нею повинен зайнятися господарський відділ, а криміналісти не можуть гаяти час на розслідування таких злочинів.
— Але для того, щоб розкрити контрабанду, треба розслідувати справу вбивства, а вбивство можна з’ясувати, тільки розкривши аферу, — гарячкував капітан. — Ці дві справи тісно зв’язані між собою і взаємно обумовлені.
— Все зв’язано між собою і взаємно обумовлено, — зарозуміло посміхнувся інспектор, — цього нас вчили ще на курсах з питань ідеології. І що з того?
Кінець кінцем після довгих умовлянь Решкевич погодився, щоб капітан ще тиждень займався “Вестою”, а потім передав справу господарському відділу. Інспектор захотів ознайомитися з усіма документами справи і забрав їх на вечір з собою. Коли він пішов, Завірюха згадав, що серед тих документів немає стенограми свідчень Ковальського, а також копій обох каблограм, надісланих у Відень і районні управління міліції. Але капітан був такий схвильований і сердитий на інспектора, що, махнувши рукою, вирішив не говорити, що в спрачі немає цих документів.
РОЗДІЛ V
1
Сержант-магістр Недєльський недаремно пробув три дні у Кракові. Але під кінець другого дня він перестав мріяти про те, що привезе вбивцю Чорної Ручки і передасть його капітанові, скромно говорячи: “Прошу, ось людина, яку ми шукали”. Після двох днів напруженої праці сержант дійшов висновку, що коли йому пощастить добути хоч один певний слід, хоч кілька нових доказів, то це буде немало.
Приїхавши до Кракова, він одержав у міліції телефонограму від Завірюхи, в якій капітан називав номери і марки автомобілів, записаних міліцією під час розшуків на дорогах поблизу Варшави. Виявилося, що з усіх цих машин тільки одна була зареєстрована в Кракові. Недєльський міг довідатись, чия це машина, де працює її власник, дістати всі інші дані. Та навіщо вони, коли з реєстраційної карточки відомо, що це старий автомобіль, а машина, яку розшукував капітан, була нового випуску. Сержант знав, що все це ще не заперечує припущення капітана Завірюхи — вбивці таки могли приїхати до Отвоцька з Кракова, — але перше розчарування вплинуло на сержанта, як холодний душ.