Ще важче було встановити особу невідомого передплатника “Краківської газети”. Виявилося, що по вулиці Діетля жило 352 передплатники цієї газети. Якщо почати особисто перевіряти їх і кожному приділити хоч півгодини, то на цю неймовірно копітку справу потрібно було б місяць часу. Та й як тут перевірити, щоб не викликати підозрінь цікавих? Нарешті, як узнати, хто з 352 чоловік загорнув у свій екземпляр пістолет ТТ?
Наприкінці другого дня Недєльський зайшов до кафетерію на Плантах[1] і, дивлячись на трамваї та автомобілі, які мчали вулицею, намагався розробити реальний план дії. його молоде, ще хлоп’яче обличчя було зосереджене і серйозне, сержант так задумався, що й не почув, коли офіціантка у білому фартушку і акуратному чепчику запитала, що він замовлятиме.
— Чашечку кави і тістечко. Два тістечка, — швидко додав, бо він був великим ласуном і, коли його не бачив ніхто із знайомих, наїдався ласощами, як дитина.
— Каву чорну чи “мулатку”? — запитала офіціантка, записуючи замовлення.
— А що таке “мулатка”? — здивувався Недєльський, не знаючи краківської назви.
— Кава із сметаною.
— То хай буде “мулатка”, — погодився сержант.
От за цією “мулаткою” Недєльський биту годину просидів у кафетерії, навіть не помічаючи, що гарненька офіціантка, якій сподобався цей не по віку поважний і елегантний юнак, кокетливо усміхаючись, весь час поглядала на нього. Недєльський ніколи не був залицяльником, а тепер йому особливо не хотілося знайомитися з будь-ким. Насамперед він визначив черговість виконання завдань. Спочатку треба розшукати машину з червоною стрілкою, потім — невідомого передплатника газети. Адже машина не могла не привернути до себе уваги. Передплатників було 352 і поки що всі схожі між собою. Крім того, сержанта цікавив не перший-ліпший передплатник, а тільки той, що був якось зв’язаний з машиною чи з її власником.
Отже, ключ до виконання завдання, безперечно, був у машині. Тільки як його знайти?
— Може, ще чогось бажаєте? — усміхнулась офіціантка, підходячи до столика. Недєльський окинув поглядом майже порожній зал, тоді подивився на офіціантку. Хвилинку думав про щось, потім і сам усміхнувся.
— Я б випив чарочку лікеру, але тільки з вами.
Офіціантка почала відмовлятися, — мовляв, їй не можна цього робити, завідувач кафетерію дивитиметься косо, та кінець кінцем погодилась. І вже через кілька хвилин Недєльський знав про неї все, а вона довідалася тільки те, що він вважав за потрібне сказати. Сержант розповів, що він шофер. Шеф зараз у Новій Гуті,[2] от у нього є кілька вільних хвилин.
— Ох, заздрю я вам, — мрійливо промовила офіціантка. — Скільки ви світу побачите, скільки наїздитесь машиною…
Недєльський скромно заперечив, сказавши, що найчастіше він їздить по Варшаві, а відрядження на далекі траси, на жаль, бувають рідко.
— То ви варшав’янин? — сплеснула в долоні дівчина і зразу ж призналася, що вона теж варшав’янка і тільки після війни живе у Кракові. Розмова стала тепліша, знайшлася захоплююча тема — порівняння характеру варшав’ян і краков’ян, причому, на думку офіціантки, куди там краков’янам до мешканців столиці! Недєльський поволі, але рішуче перевів розмову на автомобілі, Скаржився, що його “Варшава” вже стара, хвалив закордонні марки. Отак підготувавши ґрунт, він запитав, чи його нова знайома не бачила часом розкішної автомашини кремового кольору з червоною пластмасовою стрілкою ззаду.
Офіціантка зацікавлено глянула на нього:
— А навіщо вона вам?
— Кілька днів тому я зустрів її на шосе, — стояла пошкоджена — і затягнув її на буксирі в майстерню. У піжона не було грошей, щоб мені заплатити; він сказав прийти до нього на вулицю Діетля, а я, на лихо, загубив папірець з адресою. А в Кракові не так легко знайти когось, якщо не знаєш номера будинку…
Офіціантка кивнула головою, потім, зморщивши лоба, задумалась.
— Почекайте. Така машина кілька днів тому приїздила десь перед обідом. Кремово-шоколадна, — згадувала дівчина. — Її власник — такий пристойний високий брюнет, кілька разів заходив до нас пити каву… Але чи була на тій машині червона стрілка? Іренко! — звернулася вона до товаришки, яка саме проходила поблизу. — Ти пам’ятає! того піжона, який недавно заїжджав до нас на кремово-шоколадній машині?
— А що? — поцікавилась та і чомусь зашарілася.
— Нічого, я тільки не пам’ятаю, чи була на його машині ззаду червона стрілка. Це ось пан запитує, бо той піжон винен йому гроші.
— То ви знаєте того іноземця? — недовірливо запитала офіціантка.
— Та як там знаю, — недбало махнув рукою Недєльський, відзначаючи про себе, що шофер потрібної йому машини був іноземець. — Він стояв на дорозі, бо колесо спустило, і я затягнув його на буксирі в майстерню. Обіцяв мені за це сто злотих…
— Він жив у готелі “Поллєра”, але вже виїхав до Варшави…
— Звідки ти знаєш? — підозріливо запитала подруга. Дівчина зашарілась і не відповіла.
Сержант Недєльський вирішив не збільшувати її замішання.
— Чорт з ним, тим Поллєром, — сказав з умисною грубістю. — Мене цікавить, чи то був той самий піжон і та сама машина з червоною стрілкою.
— Авжеж, на ній була стрілка, — почала тріщати друга офіціантка, — уночі вона світилась…
Сержант Недєльський на мить завагався — чи не спитати йому про номер автомобіля — але легковажна офіціантка скористалася з короткої перерви і втекла на кухню. А втім, навряд чи могла вона запам’ятати номер. “Для цього потрібна не жіноча голова”, — подумав Недєльський з зарозумілістю, властивою молодим чоловікам.
Він раптом заспішив, пообіцяв офіціантці, коли пощастить вирвати у іноземця гроші, запросити її після роботи на танці і, оплативши не дуже великий рахунок, вийшов з кафе.
У готелі “Поллєра” сержант пред’явив товстому адміністраторові своє службове посвідчення і велів показати книгу реєстрації мешканців. Адміністратора схвилювали відвідини працівника міліції, та ще й з Варшави. Він, раз у раз витираючи спітніле чоло, докладно розповідав про все, намагаючись якнайшвидше позбутися непроханого гостя.
— У нас зупиняється багато іноземців, — сказав він на запитання Недєльського, — і мені важко вгадати, який вас цікавить…
— Мене цікавить високий чоловік, який жив тут три, ну, може, чотири дні тому. У нього була машина шоколадно-кремового кольору найновішого типу, з червоною пластмасовою стрілкою ззаду…
— То, мабуть, пан Гомолякс… Так, це може бути тільки він. — Адміністратор неспокійно забарабанив товстими, наче сардельки, пальцями по грубій реєстраційній книзі. — Він дуже порядна і заможна людина…
— Мене цікавить не ваша думка про Гомолякса, а його анкетні дані, — різко перебив Недельський.
Товстун розхвилювався ще більше. Пальці перестали слухатися, він не міг перегорнути сторінки, але нарешті все-таки знайшов графу, з якої Недєльський виписав потрібні дані. Франц Гомолякс, 40 років, австрійський громадянин, приїхав із Відня такого-то дня, номер візи такий-то, професія — журналіст. Сержант занепокоївся: журналіст? Він сподівався, що то купець, промисловець (адже йшлося про годинники), але журналіст!!? Недєльський ще раз запитав адміністратора, чи збігається опис особи і чи була у Гомолякса така машина, про яку він щойно казав. Товстун мало не плакав:
— Пане капітан, їй-богу, я не знаю… Пан Гомолякс високий брюнет, але чи це саме він вас цікавить? Клянуся, що інших високих іноземців цими днями у нас не було.
— А опис машини? — безжалісно наступав Недєльський.
— У нього був автомобіль кремовий, але я до нього не приглядався. У мене стільки роботи, пане капітан…
Підвищений одразу на стільки рангів, сержант Недельський поважно випростався і сказав, що тепер він хоче послухати швейцара і покоївку, яка прибирала в кімнаті пана Гомолякса.