Він стояв, нахилившись над тайником, коли в кімнату зайшов Юрек В’юн. Задихавшись, він уже з порога почав доповідати:
— Значить, справа така: Надольські поїхали у відпустку два тижні тому і повернуться лише наприкінці серпня. Але це дрібниця, бо я, пане начальник, забув сказати вам найважливіше!
— Що? — спитав Завірюха, не в силі відірвати погляду од тайника.
— О боже, що то знову за фата моргана? — раптом скрикнув Юрек, обриваючи на півслові.
Капітан подивився на нього, потім туди, куди розширеними від подиву очима витріщився шофер. На стіні висів портрет юнака. Ще під час першого відвідання Завірюха звернув на нього увагу. Тепер на місці обличчя темнів вирізаний чимось гострим прямокутник, через який було видно на стіні узорчасті шпалери. Завірюха насупився. Перед ним уже повний комплект головоломок, у яких він нічого, ну нічогісінько не розумів! І саме тому, що так несподівано виникло стільки таємниць, капітан Завірюха раптом заспокоївся.
— Що ж то за сенсаційна новина, про яку ти хотів мені розповісти? — запитав він Юрека, який насилу одірвав погляд від портрета.
— Я знайшов машину з червоною стрілкою, — опам’ятався нарешті хлопець.
— Ну?! Справді?
— Їй-богу! — Юрек вийняв з кишені папірець. — Автомобіль іноземної марки, номер машини СUХ—С5. Цей тип живе у готелі “Ексцельсіор”. Прізвища його я не знаю, але неодмінно дізнаюся.
Завірюха почав ходити сюди-туди по кімнаті.
— Ну, Юрек, відпускаю тобі всі гріхи на весь майбутній місяць. То, кажеш, власник машини живе в “Ексцельсіорі”?
Юрек підтвердив.
— Чи, може, це тільки випадковість? — вголос міркував капітан. — Рем гине в “Ексцельсіорі”, людина, на яку падає підозра у співучасті у вбивстві Чорної Ручки, теж живе в “Ексцельсіорі”. Хорунжому Барському доведеться ближче зайнятися цим другорядним готелем.
Раптом Юрек, щось пригадавши, перебив капітана:
— Пане начальник…
— Ну?
— А може бути, що бандити, які на вас напали, приїхали сюди машиною?
— Звичайно. Але чому ти про це питаєш?
— Розумієте, коли я під’їжджав до будинку, од воріт від’їхала якась приватна машина.
Завірюха знав спостережливість свого шофера і тому одразу ж запитав:
— Марка машини?
— Я бачив її здалеку, але номер запам’ятав.
— Ого! Навряд чи це можливо… — скептично скривився капітан.
— У мене таке шоферське око, що як тільки я гляну на номер, то він одразу ж зафіксується в мозку, наче в блокноті. Наприклад, С–77–254…
— Це номер тієї машини? — недовірливо запитав капітан.
— Ні. Це номер швидкої медичної допомоги, яка приїжджала до вас. А там був номер… — Юрек прищулив очі, немовби читаючи з якогось папірця, і впевнено сказав: — Н–24–200.
Завірюха записав. Звичайно, В’юн міг переплутати. Не було певності і в тому, що ця машина мала якийсь зв’язок з нападом, але перевірити треба.
Капітан неуважно глянув на пошкоджений годинник. Розбите скло, мабуть, наштовхнуло його на якусь думку, бо він з хвилину мовчав, а потім запитав шофера:
— Отже, кажеш, ти виїхав з управління о дванадцятій?
— Якраз був сигнал по радіо.
— До Новогродської мав їхати щонайбільше п’ять хвилин, — голосно обчислював Завірюха. — Ну, а якщо додати час, поки ти зачиняв машину і йшов сюди, то буде дванадцять годин і вісім хвилин. Виходить, відтоді, коли бандити напали на мене, до твого приїзду минула двадцять одна хвилина. Для злочинців цього могло вистачити. Але коли ж встигла подзвонити наша незнайомка? Не могла ж вона дзвонити тоді, коли бандити були в сусідній кімнаті…
— Хвилинку, хвилинку, пане начальник, — обізвався Юрек. — Ви ж іще не знаєте, що я хвилин десять накачував унизу переднє колесо, яке трохи “сіло”. Капітан рвучко обернувся до В’юна:
— І в той час автомашини вже не було?
— Вона рушила, коли я тільки під’їжджав до будинку, — впевнено пояснив Юрек.
Завірюха задоволено кивнув головою:
— Ну ось тепер усе зрозуміло. У тієї жінки було майже десять хвилин, щоб увійти сюди, побачити, що сталося зі мною, викликати швидку медичну допомогу і самій втекти. їй довелося дуже поспішати, але все це можливо.
Юрек В’юн раптом застогнав, наче його хтось ударив.
— Що з тобою? — здивувався капітан.
— Та жінка… — насилу видавив шофер.
— Що з нею?
— Я бачив її! Бачив, пане начальник! — Юрек, запинаючись від збудження, розповів про жінку, з якою зіткнувся в під’їзді. Тепер хвилювання шофера передалося капітанові.
— Ану швиденько розкажи, яка вона, — велів Завірюха, дістаючи записну книжку і олівець. Але шофер майже крізь сльози відповів, що зустріч була така коротка, у підворітті стояла півтемрява, а він був так засліплений сонцем, що нічого не роздивився.
— Коли б я знав!.. Коли б знав!.. — гірко повторював він.
Біля дверей подзвонили. Приїхала міліцейська машина.
4
Комісяку не потрібно було навіть заглядати у список приватних автомашин, щоб сказати капітанові, кому належить автомобіль, зареєстрований під номером Н–24–200.
— Це ж та сама машина, яку записав у барі капрал Рембік, у мене ж доповідна тут на столі…
З цих частин уже складалося щось ціле. Чорна Ручка їде автомашиною з паном Згожельським, який рятує бандита, коли тому насідають на п’яти працівники міліції. Машина Згожельського чекає перед будинком на Новогродській, коли там бандити нишпорять у квартирі Ремів.
“Треба буде ближче зайнятися цим паном Згожельським”, — міркує капітан.
Мирослав Згожельський глянув на годинник: без чверті сім, можна вже зачиняти магазин. Він почав опускати стальні жалюзі на вітрину, коли раптом почувся дзвінок, і в магазин увійшло два чоловіки. Один з них був літній, у непромокальному плащі, другий — молодий, з гострими очима; в руці він тримав шкіряний портфель.
— Слухаю вас, — сказав пан Згожельський, продовжуючи крутити ручку.
— Ми хотіли купити годинник, — відповів той, що в непромокальному плащі.
— Чоловічий, наручний, — доповнив юнак.
— Хвилиночку, панове, я тільки опущу жалюзі,— ввічливо мовив Згожельський. Закінчивши свою роботу, він витер замшею випещені руки і підійшов до сейфа.
— Вас цікавлять нові годинники чи вживані?
— Нові, звичайно, тільки нові, — сказав літній добродій і начепив на ніс окуляри.
Пан Згожельський вийняв із сейфа маленький, вкритий синім оксамитом дерев’яний піднос, на якому сріблом і золотом виблискувало кільканадцять годинників.
— Оце Докса — три з половиною тисячі, — пояснював він, — золотий Шаффгаузен — сім тисяч (це просто щасливий випадок). Зеніт — дві з половиною тисячі. Стільки ж коштують годинники Дельбана; Атлантік — дві тисячі сто… — говорив Згожельський, спритно підсовуючи блискучі іграшки відвідувачам, які зосереджено схилилися над скляним прилавком.
— Який берете? — звернувся літній чоловік до свого товариша. Той нерішуче оглядав годинники, притуляв їх до вуха і нарешті запитав ювеліра:
— А більш давніх відомих марок, наприклад Цима, Омега…
— …або Лонжін, — швидко вставив чоловік у непромокальному плащі.
— …у вас немає? — закінчив речення юнак.
Пан Згожельський окинув обох відвідувачів пильним поглядом, але невинний вираз їхніх облич одразу ж заспокоїв його:
— На жаль, цих годинників після війни ми взагалі не маємо. Поцікавтесь у комісійних магазинах, там іноді продають приватні особи…
— А на ці годинники, — несподівано запитав літній чоловік, показуючи на піднос, — у вас, звичайно, є рахунки?
Пан Згожельський завмер і вдруге, ще уважніше приглянувся до відвідувачів.