— Ну звичайно. Скажи тільки, ти часом не помітив у попередньому слідстві таких фактів, які наштовхнули б тебе на думку, що тут не самогубство і вбивство, а просто вбивство?
— Зверни увагу, — жваво промовив капітан, — що ти сам висловив цю підозру на підставі фактів, про які я розповів!
— Друже мій, — усміхнувся Верхар, — я одразу відчув, чому ця справа не дає тобі спокою і куди ти ведеш. Кінець кінцем за десять років я дечого навчився від тебе.
— Може й справді я тільки переконую і себе й інших, що тут є щось нез’ясоване, якась темна підкладка під ясним і добре скроєним верхом. Але доки я остаточно не пересвідчуся, що помиляюсь…
— Який ти ще молодий, Романе, — сказав професор сумовито. — Але маєш рацію: життя доти чогось варте, доки ми живемо його справами, як це робиш ти…
Друзі деякий час мовчали. Верхар розчісував пальцями сивувату борідку, потім підвів ясно-сірі очі на капітана:
— Ну, а якщо це два окремі вбивства, то з якою метою? Вбивцю, звичайно, можна буде виявити лише наприкінці слідства.
Завірюха безпорадно розвів руками:
— Якби я знав мотиви злочину, то міг би досить точно сказати, хто злочинець. А я, розумієш, нічого певного не знаю. Мої передчуття і здогади мають для прокурора не більше значення, ніж сни забобонної жінки Ти питав про факти, які б спростовували наслідки попереднього слідства. На жаль, у мене їх немає. Принаймні, поки що.
— Чим же тепер ти займаєшся?
— Перевіряю результати першого слідства. Намагаюся знайти відповідь на запитання, що напрошуються самі собою, хоч їх чомусь обминув слідчий. Правда, я й не дивуюсь йому. Людина, яка веде одночасно кільканадцять справ, не може бути дуже чулою, особливо якщо все здається ясним.
Професор Верхар вилив у чашку решту кави і подав гостеві цукор. Було помітно, що він робив це, думаючи про справу “Веста”. Капітан не заважав приятелеві, йому вже не раз допомагали ці, на перший погляд, побіжні афористичні висловлювання психолога, який, маючи конкретні факти з життя, одразу шукав для них певних формул і теоретичних узагальнень.
— Звичайно, ти повинен бути готовим до того, що твої передчуття і здогади не справдяться, що тут просто вбивство через ревнощі, а потім самогубство вбивці, — почав після паузи професор.
— Я готовий, але мушу пересвідчитися, що це саме так, дістати незаперечні факти і докази, — вперто відповів Завірюха.
— Ревнощі часто призводять до злочину, та коли це не патологічний прояв ревнощів, який буває у нервовохворих, то вбивця мав би дуже, до нестями кохати особу, яку так жорстоко карає. Подружжя Рем довго жили разом?
— Понад тридцять років. Одружилися ще до війни.
— Гм, цікаво. Після тридцяти років спільного життя подружжя частіше нагадує спокійні, родючі ниви, ніж вулкани, що киплять лавою. Я б, наприклад, хотів мати точний психологічний портрет обох — і чоловіка й жінки. Злочин завжди повинен мати відповідні передумови в життєвих обставинах і насамперед у психіці злочинця. Якщо причиною вбивства були ревнощі, то в житті дружини Рема мають бути такі випадки і факти, які зумовили ревнощі чоловіка. Є, правда, Теось, його листи, але цього мало, ти повинен узнати все про інтимне життя пані Рем. Мало того, якщо навіть знайдуться докази її зради, то й тоді треба впевнитися, що Рем міг покарати за це на смерть. У житті далеко не кожен зраджений чоловік вбиває свою дружину, а потім себе.
Капітан непомітно усміхнувся. Він знав, що його приятель упереджено, з недовір’ям ставиться до жінок, але не сказав ані слова, щоб не заважати професорові висловлювати свої міркування.
— Я не поділяю думки, ніби люди народжуються злочинцями, ніби сама природа прирікає їх на злочини. Якщо не брати до уваги крайніх випадків, то, на мій погляд, чоловіки здебільшого нездатні на вбивство навіть тоді, коли їм завдадуть куди відчутнішої кривди, ніж зрада дружини.
— Здається, ти недооцінюєш ролі почуттів і сили ревнощів…
— Може й так, — кисло погодився професор. — Але ми говоримо не про ревнощі взагалі, а про конкретний випадок. І тут, вважаю, треба встановити, чи справді Рем був настільки запальним, щоб обмити кров’ю зраду своєї дружини. Але навіть тоді, коли виявиться, що Рем був деспотом, який легко піддавався приступам шаленого гніву, людиною мстивою, і в той же час ти впевнишся, що він дуже кохав свою дружину, у тебе ще не буде певності.
— Прокурора цікавлять тільки докази, що спираються на факти, — буркнув Завірюха, потираючи підборіддя, на якому вже відчував коротку щетину.
— Цілком правильно, але до фактів ти дійдеш тим легше, чим краще знатимеш психіку людей, яких стосуються ці факти, — пожвавішав професор, відчуваючи себе на улюбленому коньку. — Найкращий доказ цього — справа Рема. Маємо факт — очевидний і немаловажний: два трупи. Але знайти будь-які докази, не знаючи духовного світу учасників цієї кривавої драми, ти не можеш. Твій товариш саме тому так швидко закінчив слідство, що обмежився лише фактами і зв’язками, які існують між ними. А ти порівнюєш факти з психологічною закономірністю поведінки людей і сумніваєшся. Чому цей чоловік, убивши дружину на Новогродській, шукає куток, щоб покінчити життя самогубством, на Празі, до того ж у такому людному місці, як готель? Чому він, маючи службовий пістолет, вишукує для самогубств Інший, рідкісний пістолет “Веста”? Адже йому не потрібно було маскуватись і заплутувати сліди! Людина, яка діє в афекті, йде прямими стежками, що найшвидше ведуть до мети. Рем діяв немовби саме так, а проте йшов крутими стежками. Оце і є та темна підкладка ясної справи, яка не дає тобі спокою. Образно кажучи: верх, який ми знаємо, не відповідає психологічній підкладці, правда?
Капітан кивнув головою. Слова професора, як завжди, допомагали йому формулювати власні думки, визначати підозри і передчуття.
2
Щоб встигнути на восьму до міського управління міліції, Завірюха повинен був вставати о пів на сьому ранку. В його невеликій двокімнатній квартирі на Мокотові день розпочинався настирливим дзвоником будильника. Починався день завжди в один і той же час, але ніколи не можна було сказати, коли він закінчиться. І якби капітана запитали, про що він найбільше мріє, той не вагаючись відповів би: виспатись, досхочу виспатись. Дружина бачила його лише протягом кількох вечірніх годин. Та й у цей час капітан обов’язково годину читав.
“Я приходжу до висновку, — сказала Марія Завірюха через рік після одруження, — що слідчі офіцери не повинні одружуватися. Навіщо вам жінки, яких ви майже ніколи не бачите?”
Капітанові завдавали болю ці слушні слова, але що він міг відповісти? Втішав дружину, що ось закінчить іще одну важливу справу, а потім уже приходитиме додому вчасно. Марія спочатку вірила, обманювала себе надією, але закінчувалася одна справа, а натомість з’являлося три нових, і молода жінка кінець кінцем зрозуміла: вона мусить погодитися з тим, що її життя з чоловіком буде завжди подібне до життя на фронті. Отож вона повністю присвятила себе вихованню двох синів, терпляче ждучи неділі — того єдиного дня, коли чоловік був цілком у її розпорядженні, якщо, звичайно, йому не доводилося в цей час чергувати або несподівано виїжджати за місто.
— Коли повернешся? — запитала Марія чоловіка на другий день після його розмови з Верхаром, на ходу впихаючи йому до кишені плаща пакуночок з другим сніданком.
— Важко сказати, Маріє… — відповів капітан, як завжди відчуваючи перед нею провину. — В усякому разі постараюся якнайшвидше…
— Тільки благаю, подзвони мені, якщо тобі доведеться затриматися, — просила дружина, добре знаючи, що означають слова “повернутися якнайшвидше”.
— Добре, добре… Звичайно, подзвоню, — відповів Завірюха, цілуючи її в щоку.
Марія стояла в передпокої біля прочинених дверей, аж поки на сходах не стихли його кроки. Потім, як і щодня, перейшла на кухню — звідки через вікно було видно машину, що чекала на капітана. Жінка бачила, як він вибіг з воріт, як з машини вистрибнув Юрек В’юн, якось дивно вітаючи начальника, — чи то прикладаючи руку до кашкета, чи піднімаючи його, ніби капелюх. Чоловік сів у машину, глянув угору і помахав рукою.