Повернувшись разом із гостем у довгу залу, Бреслі порадив Девідові почувати себе, як удома. Сам він тим часом напише кілька листів, а о пів на восьму вони зберуться сюди випити перед вечерею.
— Сподіваюся, можна без формальностей?
— Тут у нас повна свобода, друже. Приходьте хоч голий, як побажаєте.— Він підморгнув.— Дівчата не заперечуватимуть.
Девід посміхнувся.
— Ясно.
Старий помахав рукою і рушив до сходів. На півдорозі зупинився й промовив:
— Світ ще не зійшовся клином на голих цицьках, га?
Девід постояв хвилину й теж пішов нагору. Зайшовши в свою кімнату, він сів у шезлонг і почав писати. Шкода, що старого не можна цитувати. Однак за ці дві години він чимало з'ясував для себе. А далі, мабуть, ще цікавіше буде. Закінчивши писати, він ліг на ліжко, підклав руки під голову і втупився у стелю. В кімнаті було тепло, навіть задушно, хоч Девід і відчинив віконниці. Дивно, але загалом Бреслі його дещо розчарував: надто вже позує й прикидається розбещений старий шкарбун, надто помітний у ньому дисонанс між особистістю й творчістю. А ще,— хоч це було проти логіки й він сам хотів уникнути цієї розмови,— Девіда трохи зачепило те, що старий так нічого й не спитав про його творчі справи. Звісно, він розумів, що ображатися безглуздо, що це почуття — всього лише реакція на явну мономанію. Було тут і трохи заздрощів: досить розкішний старий особняк, справжня студія, колекція живопису, дещо зухвала двозначність, яка виповнювала весь будинок і так контрастувала із тим, що згадувалося про Бет, у якій не було нічого загадкового, і про його дітей; віддаленість володінь старого художника, наче відгороджених від зовнішнього світу, несподівані спалахи його відвертості, старовинні сходи; родюча земля, по якій Девід подорожував весь цей день, рясні яблуні.
А от до Бет він був несправедливий. Адже в понеділок вранці, коли остаточно з'ясувалося, що в Сенді вітрянка, й вони з Бет посварилися, дружина справді повелася як турботлива мати, не те, що він. Теща стала на бік Девіда: зрештою, вона для того й приїхала, щоб у їхню відсутність доглянути дітей, і вона чудово дасть їм раду. Та її добрі наміри розбилися об вдачу Бет, притаманну їй впертість. Крім того, як підозрював Девід, дружину трохи мучило сумління за її бунт проти тиранії дітей невдовзі після народження Луїзи. Навіть якщо в Сенді не буде ніяких ускладнень, доводила Бет, вона однаково хвилюватиметься, бо не знатиме, в якому стані дитина. А Девід хай їде, врешті-решт, це його робота. Тижневу поїздку в Ардеш, яку вони запланували після Бретані, можна відкласти на потім. Перед Девідовим від'їздом до Саутгемптона в понеділок увечері зійшлися на тому, що коли в четвер вона не пришле йому до Котміне телеграми, то наступного дня буде в Парижі. Девід негайно кинувся замовляти місце на літак і повернувся додому з квитком і пляшкою шампанського. Теща була задоволена, дружина — не дуже. Він більше думав про те, що йому доведеться їхати самому, та ще й з таким завданням, ніж про свій батьківський обов'язок, і це її прикро вразило. На прощання Бет все ж сказала: «Я вибачу тобі в Парижі».
Двері, за якими недавно зник Бреслі, прочинилися, і Девід почув звуки музики — чи то радіо, чи то програвач,— щось схоже на Вівальді. І знову тиша. Він почував себе чужим у цьому домі, наче непрошений гість. Думки його повернулися до дівчат. Девіда не вражало те, що вони лягали в ліжко зі старим. Очевидно, їм добре платили за послуги в прямому й переносному розумінні; вони, мабуть, знали, в якій ціні тепер його роботи, не кажучи вже про гроші, які можна було б узяти за його колекцію на аукціоні. І все-таки їхня присутність чомусь дратувала Девіда. Вони чогось домагаються, використовуючи слабкості старого. Девід відчував, що дівчата приховують від нього якусь таємницю.