— Всі ми виродки, поки молоді.— Девід усміхнувся, але вчасно прикусив язика.— Надивився на жорстокості в Іспанії. Невимовні речі. На війні буває. Не тільки вони. Наші теж.— Нарешті він поклав ложку, відкинувся на спипку стільця й зміряв Девіда довгим поглядом.— Бій закінчено, любий мій. Гадали, зі мною можна отак, холоднокровно? Не вийде.
— Як мене й попереджали, містере Бреслі.
Старий раптом полагіднів. В його очах навіть блиснули веселі вогники.
— Тим більше, коли знали, друже.
Девід розвів руками: таки знав.
— Генрі, хочеш іще супу? — спитала Миша.
— Забагато часнику.
— Вчора було стільки ж.
Старий щось буркнув у відповідь і потягнувся до пляшки з вином. Химера підняла руки й прочесала пальцями волосся, наче боялася, що її кучерики злиплися. Потім, не опускаючи рук, обернулася до Девіда.
— Вам подобається моє татуювання?
У пахвовій ямці темніла синя маргаритка.
За мовчазною згодою з Мишею і з її допомогою до кінця вечері Девід уникав розмов на мистецькі теми. Допомагали й страви, якими його пригостили: quenelles[21] фаршировані щукою, під соусом beurre blanc[22] (такого він ще не куштував), ягня pre sale[23]. Говорили про французьку кухню, про те, які страви кому більше до вподоби, потім про Бретань і бретонський характер. Девід довідався, що Котміне знаходиться в Haute Bretagne[24], а не в Basse[25] чи Bretagne Brelonnante [26] далі на захід, де ще збереглася бретонська мова. Coët означає дерево, ліс, а minais — «що належить монахам». Ліс довкола колись належав абатству. Поміж собою ченці називали цей ліс просто Coët. Розмова головним чином точилася між Девідом і Мишею, хоча дівчина й зверталася вряди-годи до Бреслі, аби той щось підтвердив чи додав. Химера не промовила майже ні слова. Девід збагнув, що дівчата займали різне становище в домі. Миші дозволялося бути самій собою. Химеру просто терпіли. З'ясувалося, що вона теж вивчала мистецтво, тільки графіку. Вони познайомилися в Лідсі. Химера створювала враження людини, яка не дуже високо оцінює свої знання і знає, що цьому товариству вона нерівня.
Старий, задоволений своєю маленькою перемогою, здавалося, збирався знову надягти ту саму личину, в якій Девід його бачив до вечері. Якщо Миші вдавалося утримувати розмову в безпечному річищі, то їй не вдавалося тримати вино на безпечній відстані від Бреслі. Сама вона пила дуже мало, а Девід теж утратив надію, що зможе підтримати господареві компанію. Із armoire вже витягли другу пляшку, та, поки скінчилася вечеря, й вона спорожніла. Очі в Бреслі посоловіли. Він ніби й не був п'яним, і келиха тримав твердо. Лише очі говорили про те, що в нього вселився давній демон. Відповіді старого ставали все коротшими, й, здавалося, він уже нікого не слухав. Миша поскаржилася, що вони ніколи не ходять у кіно, розмова перейшла на фільми, які Девід останнім часом бачив у Лондоні. Раптом утрутився старий.
— Ще пляшку, Мишо.
Дівчина подивилась на Бреслі, але він відвів очі вбік.
— На честь нашого гостя.
Вона все ще вагалася. Старий трохи почекав, утупившись в порожній келих, потім підняв руку й опустив її на стіл. Не різко, не роздратовано, а лише показуючи, що не хоче більше чекати. Цього виявилося досить, щоб Миша встала й пішла до armoire. Мабуть, настала хвилина, коли краще було поступитися, ніж ставати йому поперек дороги. Бреслі розвалився на стільці й витріщився на Девіда з-під білого пасма волосся, що спадало йому на лоб. На його обличчі застигла майже добродушна посмішка. Химера, дивлячись на стіл просто себе, запитала:
— Генрі, можна мені трохи полежати?
Бреслі, не зводячи погляду з Девіда, відповів запитанням:
— Навіщо?
— Хочу книжку почитати.
— Яке ж ти дурне.
— Ну, будь ласка.
— Забирайся геть.
Він навіть не глянув на неї. Миша принесла третю пляшку. Химера підвела на подругу благальний погляд, ніби просила і в неї дозволу. Миша ледь кивнула, і Девід відчув, як Химерині пальці стисли його ногу під столом. Мабуть, хотіла підбадьорити. Потім встала, перейшла кімнату й почала підніматися сходами нагору. Бреслі підсунув пляшку ближче до Девіда. Це вже була не ввічливість, а виклик.
— Ні, дякую. З мене досить.
— Коньяк? Кальвадос?
— Ні, дякую.
Старий наповнив ущерть свій келих.
— Маріхуана? — Він кивнув у бік сходів.— Це таку книгу вона читатиме?
Миша спокійно зауважила:
— Вона вже не вживає її. І тобі це добре відомо.
Бреслі відпив вина.
— А я гадав, що ви, молоді розумники, всі без неї не можете.