Запала важка мовчанка. Здалеку долинув крик сови. Дівчина сиділа, відсунувшись трохи від стола, поклавши руки на коліна і втупившись у підлогу. Здавалося, вона готова чекати цілу вічність, поки старий перестане безладно розпатякувати. Девід подумав, чи часто доводиться їй терпіти це п'яне богемне базікання. Навіщо наново починати давні суперечки, коли все вирішено de facto і de jure[27] задовго до того, як Девід з'явився на світ? Не всяка форма природна, а колір грає абстрактну роль... Сперечатися про це так само не варто, як і про знамениту теорію відносності Ейнштейна. Адже атомне ядро розщепили. Можна сперечатися про застосування, а не про принцип. Думки Девідові, мабуть, відбилися на його обличчі. Та й випив він більше, ніж звик.
— Я вас розчарував, Уїльямсе? Гадаєте, я п'яний? Думаєте, вино в мені заговорило?
Девід похитав головою.
— Ви просто все перебільшуєте.
Знову мовчання.
— Ви справді художник, Уїльямсе? Чи просто полохливий базіка?
Девід не відповів. Ще пауза. Старий ковтнув вина.
— Скажіть щось.
— Ми не можемо дозволити собі таку розкіш, як ненависть і гнів. Хай би ким ми були.
— Ну, то хай вам бог помагає.
Девід ледь усміхнувся.
— Тут у нас теж немає вибору.
Миша нахилилася до столу й долила старому вина.
— Ви знаєте, що означало підставляти щоку, коли я був молодим? Як називали хлопця, який підставляв щоку?
— Ні.
— Юродивим. Ви що, теж юродивий, Уїлсоне?
Цього разу Миша не вважала за потрібне виправляти Бреслі, а Девід — відповідати йому.
— Ставай на коліна і спускай штани. І всі проблеми вирішені, так?
— Ні. Але й страх нічого не вирішує.
— Що не вирішує?
— Страх утратити... те, чого відняти не можна.
Старий вирячився на Девіда.
— Що він верзе?
Миша спокійно пояснила:
— Він має на увазі, Генрі, що твоїй творчості й твоїм поглядам на мистецтво нічого не загрожує. Місця всім вистачить.
Не глянувши на Девіда, вона підсунулась ближче до столу й далі від старого, поклала лікоть на стіл, підперла голову рукою і на мить приклала палець до вуст, закликаючи Девіда припинити суперечку. Знадвору почувся лютий, тривожний гавкіт Макміллана, за ним — голосний крик чоловіка економки. Ні старий, ні дівчина не звернули на гамір ніякої уваги: мабуть, звикли до цих нічних звуків. А Девідові здалося, що вони віщують небезпеку, що це відлуння напруженого внутрішнього світу Бреслі.
— Це що, нова тактика?
Дівчина глянула через стіл на Девіда. В її очах промайнула посмішка.
— Генрі гадає, що не можна терпіти те, що вважаєш поганим.
— Стара пісня. Сиди і ні в що не втручайся, як бісова Англія. Голосуй за Адольфа.
Якийсь час усі троє сиділи мовчки. Несподівано заговорила Миша.
— Генрі, не можна боротися з ідеями тоталітаризму тоталітарними методами. Так ти лише допомагаєш їм поширюватися.
Можливо, до його затуманеної свідомості дійшло, що Миша перейшла на сторону Девіда. Старий перевів погляд на затінений кінець столу. Пляшка стояла ліворуч від дівчини, так що він не міг до неї дотягнутися.
— Хотілося щось вам сказати,— повільно промовив він.
Було незрозуміло, чи Бреслі мав на увазі «Не хотілося ображати вас особисто» чи «Забув, що хотів вам сказати».
— Так, розумію,— промимрив Девід.
Старий знову перевів погляд на Девіда. По його очах було видно, що йому важко зосередитися.
— Як вас звуть?
— Уїльямс. Девід Уїльямс.
— Допий вино,— сказала Миша.
Бреслі пропустив її слова повз вуха.
— Слова не слухаються. Ніколи не слухались.
— Я й так розумію.
— Немає ненависті — не можеш любити. Не можеш любити — не можеш малювати.
— Зрозуміло.
— Клята геометрія. Не годиться. Ні до чого. Всі пробували. Собаці під хвіст.
Бреслі з останніх сил намагався утримати співбесідника в полі зору, майже впивався в Девіда очима. Здавалося, старий зовсім утратив тяму.
Миша підказала:
— Творити — означає говорити.
— Без слів не напишеш. Лінії.
Дівчина, втупивши погляд у дальній кінець кімнати, промовила дуже спокійним голосом: