— Іноді.— На її обличчі з'явилася бліда посмішка.— Річ не в вас. В інших.
— Може, допомогти роздягнути його?
Вона заперечливо похитала головою.
— Не турбуйтеся, прошу вас. Ми вже звикли.— Девід стояв, вагаючись. Вона додала: — Справді.
Він хотів сказати, як високо оцінює те, що вони роблять для старого, і раптом відчув, що йому забракло слів.
— Ну що ж... побажайте на добраніч... Не знаю, як її справжнє ім'я.
— Ді. Діана. На добраніч.
— І вам теж.
Вона міцно стулила губи й сухо кивнула у відповідь. Девід вийшов з кімнати.
Девід лежав на ліжку в піжамі й, зіпершись на лікоть, відсутнім поглядом дивився в книжку — детектив, який купив іще дорогою. Він вважав, що слід бути готовим на випадок, якщо дівчата потребуватимуть його допомоги. Хоч він і відчував утому, про сон годі було думати. Навіть читати не міг. Треба заспокоїтись. Що й казати, вечір винятковий. Девід уперше із задоволенням згадав про те, що Бет не поїхала з ним. Для неї це було б занадто, вона скипіла б. А якщо по правді, то старий нападав дуже невміло й водночас розкрив усі свої слабкі сторони. Власне, це все одно, що мати справу з вередливою дитиною. А от Миша, тобто Діана, чудово дала йому раду. Оце дівчина. Та й подруга теж, мабуть, краща, ніж здається. Є в ній якась вірність, своєрідна мужність. Лише тепер він оцінив вагу Діаниного слова, точність її суджень. Йому так допомогла її рівновага. Цікаво, якої вона про нього думки. Згадалася скептично-жартівлива розмова з Бет про те, чи виправдає старий свою репутацію. Бет пригрозила, що вимагатиме повернути їй гроші, коли старий хоч зо два рази не спробує її обійняти. Що ж, принаймні це Девід з'ясував. Буде про що розповісти вдома. Він знову вирішив зосередитись на детективі.
Минуло хвилин двадцять, відколи він залишив дівчат наодинці з їхнім тираном. В домі було тихо. Аж ось він почув, як хтось вийшов із спальні Бреслі, потім під легкими кроками зарипіла підлога в коридорі. Перед дверима Девідової кімнати звуки затихли. Хвилина чекання, потім тихий стукіт у двері.
— Увійдіть.
У прочинених дверях з'явилася голова Миші.
— Я побачила, що у вас світиться. Все гаразд. Він заснув.
— Я й не думав, що він так сп'янів.
— Часом доводиться дозволяти. А ви добре трималися.
— Дякую, що попередили.
— Завтра він каятиметься. І буде покірний, мов ягня.— Вона посміхнулась.— Сніданок годину на дев'яту? А втім, спіть скільки завгодно.
Дівчина зібралась іти, але Девід зупинив її.
— Ніяк не второпаю, що означали його останні слова: «Вежа з чорного дерева».
— А...— Вона посміхнулась.— Нічого. Це в нього пунктик такий.— Вона схилила голову набік.— Це те, що, на його думку, прийшло на зміну вежі з слонової кості.
— Абстракція?
Вона заперечливо хитнула головою.
— Все те, що не подобається йому в сучасному мистецтві. Те, що невиразне, бо художник боїться бути зрозумілим... Ви здогадуєтесь, що я хочу сказати. Це місце, куди звалюєш усе, чого не можеш зрозуміти через старість. Не беріть на свій рахунок. Він може пояснити свою думку, лише вдаючись до образливих слів.— Вона знову посміхнулася, все ще виглядаючи з-за дверей.— Гаразд?
Девід теж відповів усмішкою і кивнув.
Дівчина пішла не до старого, а далі по коридору. Незабаром тихенько стукнули двері, які вона зачинила за собою. Шкода, Девідові хотілося поговорити з нею довше. Згадав, як був викладачем: одні студентки тобі подобаються, іншим ти подобаєшся. До певної міри атмосфера в Котміне нагадувала йому про часи, коли в його життя ще не ввійшла Бет. Не те, щоб він надто захоплювався студентками. В душі Девід був одруженим чоловіком задовго до того, як одружився.
Він почитав трохи, потім вимкнув світло і, за своєю звичкою, відразу поринув у сон.
Миша мала рацію. Каяття почалося, щойно Девід о дев'ятій спустився вниз. Бреслі зайшов у вітальню з боку саду тоді, коли Девід нерішуче зупинився в кінці сходів, не знаючи, куди подадуть сніданок. Девід не підозрював, як швидко можуть відновлювати сили люди, що п'ють усе своє життя. Старий видався йому на диво бадьорим і чепурним у світлих штанах і синій спортивній сорочці.
— Мій любий. Мені страшенно прикро за вчорашнє. Дівчата кажуть, я дозволяв собі жахливі грубощі.
— Нічого подібного. Повірте моєму слову.
— Набрався як чіп. Геть утратив форму.
Девід усміхнувся.
— Все вже забулося.
— Це моя біда, скажу вам. Ніяк не навчуся вчасно зупинятися.
— Не беріть до серця,— сказав Девід і потиснув простягнуту руку старого.
— Дуже великодушно з вашого боку, любий мій.— Бреслі затримав Девідову руку в своїй, в очах його промайнула посмішка.— Мабуть, я вас краще зватиму Девідом. Прізвища в наш час уже нафталіном тхнуть. Як ви гадаєте?