Для Генрі настав час сієсти. Химера підвелася й опустила спинку шезлонга. Потім стала навколішки й прошепотіла щось на вухо старому. Він простягнув руку, обійняв її за стан, пересунув руку ближче до плеча й притягнув дівчину до себе. Вона нахилилась і торкнулася губами його вуст. Старий поплескав її по голій сідниці. Потім склав руки на животі, а вона прикрила йому очі червоним носовичком. Гарно окреслений рот, рожева цибулина носа. Дівчина підвелася, хвилину дивилася на нього, тоді, обернувшись до Миші й Девіда, скорчила смішну міну.
Миша всміхнулася до Девіда й сказала:
— Вільний час. Відійдімо, щоб не заважати йому.
Дівчата прихопили свої рушники, а Химера ще витягла з кошика книжку. Потім усі троє рушили на мис, до якого було кроків з тридцять і звідки старий не міг нічого почути. Дівчата розстелили рушники й, підперши голови руками, попростягалися ногами до води. Зовсім не до речі Девідові згадалася картина: два хлопчики слухають моряка часів королеви Єлизавети. Девід глянув на обкладинку Химериної книжки: «Маг». Мабуть, астрологія, подумав він; така нісенітниця пасувала б до неї. Дівчина раптом подивилася на нього, широко посміхаючись.
— Шкодуєте, що приїхали?
— Що ви, ні.
— Мені Ді розказала. Про вчорашній вечір. Шкода, що так сталося. Я знала, чим скінчиться, і пішла, щоб не дивитися на все це.
Девід усміхнувся.
— Я й сам попросив би дозволу піти, коли б знав, що таке буде.
Химера приклала два пальці до вуст, а потім до Мишиного плеча.
— Бідненька Ді. Завжди я такі речі на неї перекладаю.
«Бідненька Ді» усміхнулася й опустила очі.
— І надовго у вас вистачить сил? — запитав Девід.
Химера стримано показала на Мишу: їй відповідати. Та заперечливо хитнула головою.
— Я не думаю про майбутнє.
— Як колишній учитель живопису...
— Я знаю.
Химера, скривившись, глянула на Девіда.
— Здоровий глузд вам тут не допоможе.
— Не в тім річ,— відповіла Миша.
— Не наважитесь залишити Котміне?
— Залежить від випадку. Знаєте, так буває. Він мене сюди привів, він мене звідси й забере.
— Як же він привів вас сюди?
Вона глянула на Химеру. В погляді Миші була іронія, зрозуміла тільки їм двом.
— Чого там. Кажи,— промовила Химера.
— Безглузда історія,— Миша відвела очі вбік.
— Я слухаю дуже уважно,— неголосно сказав Девід.
Миша відвела руку від підборіддя й зірвала травинку.
На її груди впала тінь. Дівчина стенула плечима.
— Це було минулого літа. В серпні. Я приїхала до Франції з одним хлопцем. Теж студент, скульптор. Захоплювався епохою неоліту, ми з ним на попутних машинах добиралися до Карнака.— Вона підвела очі на Девіда.— Хотіли подивитися на алеї менгірів. Недалеко від Ренна, на шосе 24 нас підвіз шкільний учитель із Плормеля. Ми розповіли про себе: англійські студенти, вивчаємо мистецтво. А він розповів нам про Генрі. Це ім'я було нам знайоме. Я навіть знала, що він живе десь у Бретані.— Піднявши трохи ногу, вона повернулася на бік. Западинка на спині, ніжні засмаглі щоки. Хитнула головою.— Страшенне безглуздя. З дурного розуму вирішили завітати до нього. Поставили намети в Пемпонському лісі. На ранок об одинадцятій прийшли до Генрі. Прикинулися, що не помітили вивіски на воротах. Думали, прошене. Власне, він так і збирався зробити, але ми збили його з пантелику захопленим славослів'ям: нам страшенно, мовляв, подобаються його роботи, вони надихають наше покоління й таке інше. Наше нахабство не пішло на марне, старий клюнув на похвалу. Все це відбувалося біля входу. Потім він пустив нас у дім, показав дещо. Картини в довгій залі. Ми ледве стримувались, щоб не сміятися весь час. Він так висловлюється, наче намагається туман в очі пускати.— Вона простягнула руки на траві, задумливо подивилася на них.— Потім зайшли в студію. Тут я усвідомила, чим він займається. Та ви, мабуть, і самі вчора відчули. Наче несподіваний удар. Зовсім інший світ. — Вона знову підперла голову рукою і якийсь час дивилася на дерева.— Три роки тебе навчали, як правильно малювати. А потім зустрічаєш цього старого дивака, який все робить навпаки. І в нього все виходить. А твої маленькі успіхи й досягнення виявляються нікчемними. Вибачте,— швидко додала вона.— Я зовсім не хотіла сказати, що ви маєте відчувати те ж саме. Але я відчувала.
— Чому ж, я добре зрозумів, що ви хотіли сказати.
Дівчина посміхнулася.
— Тоді у вас не повинно бути такого відчуття. Ви стоїте набагато вище.