Бреслі говорив якимись химерними, рубаними фразами, чи то стверджуючи, чи то сумніваючись, уживав чудний застарілий жаргон, весь час пересипаючи свою мову непристойностями. Девідові здавалося, що перед ним не чоловік, у якому промовляють розум і почуття, а якийсь дивакуватий адмірал у відставці (Девід подумки усміхнувся). Старомодні мовні вихиляси англійської аристократії разюче контрастували з тим, хто їх уживав,— людиною, яка завжди відкидала все пов'язане з цією аристократією. Недоречним було й зачесане набік пасмо білого волосся, що спадало на лоб. Мабуть, Бреслі дотримувався цієї моди ще з молодих років, але через Гітлера навіть молодь давно вже від неї відмовилася. Зачіска робила Бреслі схожим на хлопчака, проте червонясте обличчя з ледь помітними ознаками холерика свідчило про його літа й жорстку вдачу. Він волів прикидатися таким собі добродушним старим диваком, хоч, мабуть, знав, що ніхто цьому не повірить.
І все-таки, якби дівчата не мовчали — Химера навіть умостилася зручніше, спершись об спинку стільця, на якому сиділа подруга, і знову взялася до читання — Девід почувався б у цьому товаристві не так уже й погано. Миша в своєму білому вбранні, прибравши зграбної пози, сиділа й слухала, хоча думками була десь далеко, мабуть, уявляла себе на полотні Мілле. Щоразу, коли Девід ловив її погляд, вона напускала на своє гарненьке обличчя вираз ледь помітної зацікавленості бесідою. Саме це й свідчило, що все було навпаки. Девіду хотілося б знати правду, приховану за тією личиною. Він узагалі не чекав такої зустрічі, бо із розмови з видавцем зрозумів, що старий живе сам, коли не брати до уваги літньої економки-француженки. За чаєм Девід міркував, що дівчата ставляться до старого, як доньки. Лише один раз Химера показала кігті.
Девід, обравши безпечну, як йому здавалося, тему, заговорив про Пізанелло та його фрески, знайдені недавно в Мантуї. Бреслі бачив колись їхні репродукції і, здавалося, зі щирою цікавістю слухав розповідь людини, знайомої з оригіналами. Тут і з'ясувалося, що старий художник справді нічого не знає про фрескову техніку (Девід спочатку не вірив цьому, хоч його й попереджали). Та не встиг він ще заглибитись в arricio, intonaco, sinopie[14] та інші премудрості, як Бреслі перебив його:
— Химеро, голубонько, відірвись ти, бога ради, від цієї розтакої книжки й послухай.
Дівчина підвела голову, потім поклала книжку на траву й схрестила руки на грудях.
— Вибачте.
Вона зверталася лише до Девіда, наче старого взагалі тут не було, й не приховувала, що їй зовсім нецікаво. Мовляв, ти нудна людина, та якщо він наполягає...
— І коли вживаєш це слово, то вимовляй його, бога ради, як годиться, вибачливо.
— Я не знала, що ми теж беремо участь у бесіді.
— Дурниці.
— Я й так слухала.
Вона говорила з ледь помітним акцентом кокні, стомлено й грубо.
— Не будь нахабою, чорт забирай.
— Справді слухала.
— Дурниці.
Вона зробила гримасу, оглянулася на Мишу.
— Генрі-і-і!
Девід усміхнувся.
— Що читаєте?
— Друже, не втручайтесь. Будь ласка.— Старий нахилився й тицьнув пальцем на дівчину.— Досить. Слухай і вчись.
— Гаразд, Генрі.
— Вибачте, любий друже. Розповідайте далі, прошу вас.
Ця невеличка сутичка штовхнула Мишу на несподіваний вчинок: вона потай кивнула Девідові за спиною Бреслі. Може, хотіла сказати, що нічого особливого не сталося, а може, порадити, щоб він говорив далі, поки не почалася справжня сварка. Коли Девід знову заговорив, йому здалося, ніби дівчина слухає уважніше. Навіть запитала його про щось; мабуть, дещо знала про Пізанелло. Може, старий розказував.
Трохи згодом Бреслі підвівся й запросив Девіда оглянути його «робочу кімнату» в одній із будівель за садом. Дівчата не ворухнулися. Дійшовши слідом за Бреслі до арки в стіні, Девід оглянувся на тонку засмаглу постать у чорній трикотажній сорочці. Дівчина знову взялася до книжки. Коли чоловіки вийшли на посипану жорствою доріжку, що звертала ліворуч до будівель, старий, підморгнувши, сказав: