Під час нашого побуту в СС Касерне припали теж українські та латинські Різдвяні Свята. Ми використали одні й другі, бо вільно було обидва рази, на латинські свята дістали ми приписовий приділ, а на наші — «дарунки» з Галичини та «Зондерцутайлюнґ».[24] На Св. Вечір організовано було спеціяльну вечерю в тодішній підстаршинській кантині (де пізніше наші Ді Пі переходили скринінґову комісію), на яку зібралися всі галицькі вояки, німецькі вишкільні сили, капітан Віртес, та командир місцевого дивізіону, штурмбанфюрер Дірнагель, як відпоручник командира запасного полку «фляку». Виступав наш хор, який стояв тоді на доволі високому рівні. Свята перейшли в приємній атмосфері, хоч дуже, дуже іншій від традиційної.
Взагалі релігійна справа була у нас наладнана добре. Ходження до церкви в неділю (це була тоді та сама Капуцінеркірхе, що по війні) належало до служби, хоч були можливості до викрутів. Декілька разів відправляв наш капелян, о. Левенець, Богослужбу таки в касарнях (у залі в «вежі»). Таким чином, гр-кат. Служба Божа була першим християнським обрядом, відновленим на СС Касерне, святині націонал-соціялістичного неопоганства. Релігійне наставлення українського загалу було нераз предметом кпинів, чи дотинків, зі сторони німців. Підчас коли вискоки рівних нам ми присікали з місця дуже енерґійно і звичайно, нечемно, тяжче було з такими справами, як напр., виступ нашого к-ра батерії поручника (оштуф) Тайдіґсмана на батерійній збірці, де він кпив собі з віри взагалі та розпитував своїх «ґаліцієрів», чи і чому вони вірять. Цей же Тайдіґсман, переходячи через кімнати в часі, коли батерія була на вправах, позривав зі стін образи святих, які були очевидно, лиш по галицьких кімнатах.
У Мюнхені видно було вже війну зблизька. Хоч збомбардованих дільниць ще не було, лиш тут, чи там, розвалена кам'яниця, а за нашої тут присутности взагалі налетів не було, алярм був кілька разів, бодай два рази денно. Тоді треба було на ґвалт вбиратися, хапати кріс і торністру та летіти коміть головою, чи то в ліс, чи то в «Шплітершуцґрабен».[25] Під час служби, охороняти промислові об'єкти в місті, чи околиці, до того завжди напоготові стояли авта; така їзда, в переладованому, критому вантажному авті, без світла вночі, безлюдними вулицями міста, при акомпаньяменті сирен (бо у нас поготівля передавалося телефонічно), мала часом характер дійсно, як казали німці, «толлє фарт».[26]
У вільний час (субота пополудні та неділя) все, що жило, летіло що сил до міста. А Мюнхен мав чим тоді захопити, не так, як в 1945-48 рр. Пхалися отже всі до тих самих срібнобілих автобусів, що від літа 1945 возили діпістів, і мчали до «Данціґер Фрайгайт», теперішнього «Файліч-пляцу». Звідтам дорога стояла вже отвором у всі кінці міста. У пханні в автобуси мало наше товариство велику вправу, що страшенно злостило німців, які висловлювали про нас усякі недуже похлібні уваги «штур, ві панцер»[27] (це ще один з дуже, дуже делікатних).
У місті кіна, реставрації та бари брали в свої обійми братію. Про куховарські вмілості баварців ми були від початку дуже низької думки. І справді, тоді загальною мюнхенською потравою були «Мушельфляйш і гемізе» (популярні «жабі очка») та «12-процентіґес бір» — 2 проценти алькоголю, 10 % «Бедінунґсцушляґ»,[28] одне і друге — рішуче замало для вибагливого галицького піднебіння. Хоч, ясна річ, існували способи дістати й карткові страви і, щедрі галичани, що з маркою не числилися, робили з тих метод часто ужиток. Барів та каварень було в місті повнісенько, з більше нами відвідуваних назву «Дінцеркеллєр», кафе Одеон, Гофґартен кафе, та багато інших, зрештою спритні хлопчиська повишукували для себе й дійсні «штамльокалі», де, як елемент добре платячий, були мило (як на авслендерів) бачені та радо обслуговувані.