Під вечір 22 липня 1944 р. рушила наша група в силі може двох батальйонів піхоти, без важкої зброї, лиш з вогневим попертям згаданих німецьких батерій до прориву. Група посувалася у трьох лініях, з яких останню творили галичани. На нашому відтинку провід над нами мав оштуф Фрідріхс, командир нашої другої батерії, як одинокий офіцер з «фляку». Таких груп вирушило з Почап (та й, мабуть, не лиш із Почап), більше; доля нашої групи типова для всіх невдачних спроб прориву.
Наша група вступила в бій вечером 22 липня, викидаючи, без більших труднощів, большевиків з села на захід від річки, що плила попри Почапи. Настала ніч, большевицький спротив зріс, довга і рідка лінія розстрільної розірвалася в незнайомому селі. Частина вирвалася вперед, і невідомо, що з нею сталося. Їх, мабуть, розбив вогонь большевицьких ґранатометів, що в цьому моменті засипав зайняте тількищо нами село. Решта групи, в котрій був і я, закріпилася на краю села і злучилася із декількома сотнями Вермахту, що ще надійшли з Почап. Скоро вранці 23 липня ця скріплена група вирушила на дальший прорив. Галичан там було з сотня, наших старшин не було видно. Німці з нашої групи мали «Панцерфавст» і «Офенрори», кулеметів було дуже мало. Групу провадив якийсь німецький оберстлейтенант. Офіцерів назагал було мало і вони трималися гуртом.
Висипавшись із села, група якимсь неокресленим строєм ринула вперед. Назустріч нам бив скажений кулеметний вогонь з близького ліса. Ми бігли через мочари, над якими стояла густа мряка. Може саме тому большевицький вогонь був дуже нецільний. На ворожий вогонь ми майже не відповідали. Якась німецька батерія все ще промощувала нам шлях.
В міру наближення до ліса вогонь ворога все зростав. До нього долучився ще й ґранатометний обстріл. Стовпи води й болота вистрілювали високо з-під мокрого ґрунту. Наші втрати росли. Про вбитих ніхто не дбав. Наказів жадних ніхто не передавав. Всім було ясно, про яку ставку йде гра. Розмах та верва атаки ставала очевидна і большевикам, які, слабші численно, зрезиґнували з оборони ліса й засілися в селі, що лежало за ним. З ревом «гура», стрілами й галасом вдерлися до села й ми. Доволі численні «гівіси», якісь чорні азіяти, верещали несамовито. Нічим іншим вони не могли скріпити наступу, бо не мали навіть зброї. Та це, може, було й краще… По кількох хвилинах село було наше. З пивниць та різних нор показувалися перелякані люди. На хатах всюди виставлені образи святих. На столах попри дорогу хліб, молоко, сир. Динаміка наступу була колосальною. Завдяки їй і друге село, може 2 кілометри від першого, дослівно за кілька хвилин було наше.
Большевицький вогонь ріс. До кулеметного і ґранатометного прилучився і артилерійський, доволі густий, вогонь. Село горіло, і люди кинулися поміж кулі рятувати майно. Появилися совєтські розвідчі літаки. Було очевидне, що вище командування заінтересувалося нашим наступом. Наступного села, вже, як у нас казали, останнього села, большевики не боронили. І це, мабуть, підірвало шалену пробойову силу нашої групи. Наші, сильно вже надщерблені, ряди, увірвалися в село і — неочікувано для себе — не зустріли опору. Явно збентежені, ні в цих, ні в тих, дивилися вояки на себе.
Та недовго тривав спокій. Замість піхоти, що дотепер єдина ставила нам опір, появилося 7 важких танків. Вони з'їздили дослівно все село туди й назад ширячи страшливе спустошення. Всіх нас не було вже і батальйона. Німці, старі досвідчені вояки, називали це відверто пеклом.
Деякі німецькі очайдухи з «панцерфавстами» пішли рятувати ситуацію. І справді, один танк скоро загорівся й експльодував, а другий — залога покинула сама. Не маючи підтримки власної піхоти, танки завернули. Тоді ми рушили за ними; скоро ми опинилися на краю села. Ситуація представлялася наступно: ми на краю села; перед нами — з триста метрів лука. За лукою — залізничний насип, за насипом — гора, покрита лісом. Між насипом і лісом, дещо вільної площі. На ній, як на долоні, видно дві сотні совєцької піхоти і п'ять танків, що завернули з села.
Коротка надума — і все, що живе, рве до останнього, як здається, наступу. Наша батерія все ще десь з тилу спомагає нам доволі цільно. Біжимо через тристаметрову поляну. На нас сиплеться дійсний дощ вогню і заліза. Це стріляють 75 мм. і 125 мм. гармати совєцьких КВ ІІ та Т 34. Щойно тут зрозумів я значення вислову: «люди гинуть, як мухи». Вкінці добігаємо до залізничного насипу. Я ніколи не думав, що 300 метрів аж так далеко. Залягаємо перед насипом. Перед нами, може 50 метрів на узгір'ю, але на другій стороні насипу, лежать червоноармійці. Їх менше ніж нас, хоч нас уже не більше 300. Але 5 танків…