Та й у Києві нас не вигрузили, а повезли далі. Чутки про Урал та Сибір набрали сили. Їхали ми тепер прямо на схід і скоро переїхали Суми в напрямі на Курськ. Ще день і ми були на чисто російській території.
Я не раз чув, що подорожній відразу відчує різницю між Московщиною та Україною, переїхавши границю між обома країнами. І дійсно, вона так яскраво виразна, що її не можна не помітити. Останнє українське село таке відмінне від першого російського, так відмінні біленькі хатки від понурих «ізб», садки від брудних обійсть, що відразу впадає в очі окремішність двох світів.
Переїхавши Курськ, ешельон завернув раптом на північ, на Єлець. Це останнє місто виглядом нагадує якийсь людський мурашник, з якого сторчать вежі 7-ми церков.
6 серпня ми були в Орлі. Напрям на Москву був вже очевидний. Що нас там чекає?
Поволі здобувала собі силу і поширення вістка, що нас везуть у підмосковські копальні бурого вугілля. Це питання розхвилювало всіх. Отже, не на суд, і не на смерть, а на працю. Що ж, може це ще не найгірший вихід — думалося. Знову — робота в шахті, це не жарти… І як харч остане такий, як дотепер…
Ранком 7 серпня 1944 р. ми стали на станції Сталіногорськ. Заметушилися конвої, забігали станційні урядовці, вправлені в прийманні таких транспортів. Почалася «виґрузка». Дорога, значить, скінчилася, і тепер уже мусіло рішитися, раніше, чи пізніше, що з нами буде.
Перший раз при денному світлі я побачив нашу колону. Було в ній може більше, ніж 2.500 людей, у цім галичан до 1.500, здалека видних у «тарняках». Усе це товариство в німецьких мундирах, рухливе й галасливе, зле, голодне, робило, мабуть, дуже пригноблююче враження. Нечисленних цивільних глядачів безцеремонно розганяв конвой.
Впала команда: «шагом руш» і валка заколисалася, захиталася, затупцювала на місці й рушила. Йшли ми безконечною, здавалося, хоч легко хвилястою рівниною. Дорога вела через якесь колгоспне поле, по обох її боках простягалися лани жита. Краєвид сумний, понурий. Багато землі стоїть облогом, сіл не видно, лиш здалека майоріє, тут і там, щось неокреслене високе. Це, як кажуть знавці, шахти. Самого міста Сталіногорська не видно, лиш декілька крайніх хат та могутній стовп диму з місцевого хемкомбінату.
Аж тепер наше товариство поділилося на два яскраво зазначені табори. Покищо, у потязі, не було більших сварок між совєтськими людьми й нами. Спільний голод і спільна непевна доля лучили всіх в одне. Та тут змінилися обставини. Москалі, ставши на свою рідну землю, з-панська дивилися на похнюплених, перестрашених галичан, що понуро топтали московську землицю. Почали сипатися з московського боку кпини, а то й погрози під нашу адресу. «Ґаліційская дивізія наступаєт на Москву», закричав якийсь кацапський весельчак. Його гідна братія бухнула сміхом. Засліплені, самі в німецьких мундирах, не знаючи, яка їх самих доля чекає, тішилися передовсім з чужого нещастя.
По кількох годинах маршу ми опинилися перед дивним комплексом будівель, огороженим високим, зверха обдротованим, парканом. На рогах огорожі стояли маленькі, але високі вежі, а на вежах красноармійці з автоматами. Цілість робила враження якоїсь чи то фабрики, чи то касарні; псувала лише вид ця огорожа з вежами. Ми зібралися у велику громаду перед воротами. Розпочався, оце вперше в нашому житті, складний процес переходу через «проходную» — таборову браму. Начальник конвою взяв у руки довгий-предовгий список полонених, чи пак «визволених», і викликав усіх по прізвищах. Ми відповідали згідно з поученням: ім'я, по батькови й рік народження, потім входили по одному до табору, де ту саму процедуру переводив хтось із таборового начальства. Оця процедура, з огляду на велике число «кандидатів» та слабе обізнання «начальства» з азбукою, тривала, здавалося, без кінця. Помучені, виголоджені люди, не маючи сили встояти на горячому сонці, лежали перед брамою, і, перейшовши всі митарства, вже всередині, лягали знову покотом. Однак, у таборі нас зараз же ділили на «взводи» по 50 людей, а згодом на десятки, визначували «взводних» з-поміж нас та лучили «взводи» в «роти». Ми холодно й пасивно дивилися на нових людей і на нові обставини. При невеликій кількості персоналу та, рівночасно, незвичайні, мабуть, як на місцеві умови, маси «приїжджих» робота йшла дуже пиняво.
Готові «взводи» тут же «встроювали» та піддавали «тщітельной обработкє», обшукуючи «за зброєю». Оце вже третя, у декого й більше, ревізія, і направду, не знаю, що ще можна було нам відібрати. Та практичні ревізори, які рекрутувалися із таких же людей, як і ми, і які, одначе, вспіли в міжчасі добути собі довір'я, все таки встигали, тут чи там, найти для себе щось практичного. Їх вимоги були невеликі: ґудзик, «люфка», німецька ложка — все це оголошувано з місця, як зброю, і — забирали. Вже було добре пополудні, як «начальство» впоралося з великою масою новоприбулих. Переконавшись, що ми назагал пам'ятаємо свої числа «взводів» і «рот», нам «розрішили» розійтися.