«Будєтє, дороґіє ребята, работать в шахти, получіть кілоґрам хлєба на дєнь, зарабативать много дєнґі. Приєдєт асобий атдєл, будіт вас провєрал, хто будіт харош, єво щастя, хто віновний — етому п… А што на шахтє тяжалой работи, ето нічево, хальоймес. Хто в армія вінтовку носіл, можіть вєліколєпно шахти работал. Сам работал, знаєм».
Промова нашого «начальніка» дуже нас заскочила, та пізніше виявилося, що це тут, між персоналом НКВД, нормальне явище.
І, як би нічого, наказав поділити всю товпу на 3 групи, по 250 людей кожну. «Організація» йшла швидко.
«Ви будєт первий смєна, ви — второй, ви — третій. Завтра йдем в шахти».
Отак відбувся поділ на «шихти», а свіжо призначені начальники «смєн» кинулися організувати своїх підвладних.
Оці свіжопризначені начальники рекрутувалися виключно з новоприбулих, і то з групи сорока совєтських лейтенантів, що десять днів тому прийшли до 13 табору. Були це люди, що попали до німецького полону, або укривалися у німецькому запіллі, часто й активні партизани. Та коли до них з'явилися червоні визволителі, вони повилазили з своїх нор та зголосилися у совєтських командантурах. Там їх чемно прийняли, повидавали мундири, признали старі ранґи, відіслали в запілля, а звідтам сюди, на «проверку». Ще одне чудо совєтського правосуддя… Усі ці люди обняли зразу в таборі усі керівні пости: від кухні до бухгальтерії… Решта «спецконтинґенту», з природи речі, була засуджена на шахту.
Цього дня ми працювали в таборі, бо всюди ще валялися відпадки будівельних матеріялів, дошки, тощо. Сам лагер складався з двох мешкальних бараків, та кухонно-адміністраційного. Бараки ще не були добре викінчені, що не перешкоджало їм зачинати валитися. Тут і там повідпадав тинк, поламалися якісь дошки і т.д. При цій нагоді я мав можливість збагнути всю хитрість совєтського «строїтєльного іскуства». Це так, як у Франка: беруть діру, залізом обкувають… Тільки, що тут беруть ніщо, оббивають з обох боків дошками, сиплють туди попіл, змішаний з деревними опилками і… стіна готова. На це прибивають навхрест тріски, щоб тинк тримався, обліплюють стіни якоюсь мішаниною глини, вапна, піску і, готово. На стіни в'язання, крокви, відтак ґонти найпростішого виробу (їх робить собі кожний лагер сам) — і вже барак стоїть… Хоч, правда, бувають і більш скомпліковані будівлі, але я їх не бачив…
Наші бараки вважалися за дуже вигідні, бо були поділені на кімнати по 25 людей з готовими причами, ще й з печами, які чомусь розпалювалися з коридору, а дверцята були вправлені коміть… Але це дрібниці.
«Получивши» вечором обов'язкові 600 грам хліба та черпак зупи, ми пішли спати. Ніч минула під знаком «шахти».
До шахти випало нам іти під вечір наступного дня, як т. зв. третя або нічна зміна. Вдень приїхав до нас так званий інструктор «безопасности» з управління шахти Но. 6, яку наш табор обслуговував, і повчав нас, що, як і куди. Заявив передусім, що він сам — з Донбасу і 30 років працював на шахті (по мові відразу можна було пізнати, що українець); в таборі свій час також відсидів, потім його «помилували»; тоді він почав працювати на шахті Но. 6, на яку призначили тепер нас. У свойому викладі оповів він таке: весь т. зв. «Подмосковний уґольний басейн», тобто вся територія на південь від Москви, це терен з дуже багатими покладами брунатного вугілля. Експлуатувати ці поклади зачали 1934 року, тоді саме побудували нове «місто» — Сталіногорськ, подумане, як столиця нового вугільного району. Та на широку скалю розпочали використовувати ці вугледайна коли вугільний промисел під Москвою. Під гаслом: ці терени щойно від 1942 р., коли Донбас був обсаджений німцями, а сибірські поклади вугілля — далеко. Тоді «сам Сталін лічно» дав приказ, «в кратчайшеє время» поставити «уґоль нужен странє, как хлєб, как воздух», розпочалася ударними темпами розбудова кількох існуючих шахт, відбудова знищених німцями в листопаді 1941 (німці побували тут 3 тижні) та дуже численні нові верчення. Все це, випробуваними совєтськими методами — робочу силу черпали саме з таких таборів, як наш, і хто знає, чи цю всю систему «провєрки» не організовано саме тому, щоб мати все під рукою достатню кількість безплатної робочої сили. Життєві умовини, як одверто говорив «інструктор», були тоді жахливі: безперестанку німецькі бомбардування, транспорт був неналаднаний, постачання харчів майже ніяке, а попри це — каторжна праця. І мимо цього, хоч падали трупи, праця видавала овочі. Факт, що аж до кінця війни ввесь залізничний рух між запіллям і фронтом відбувався коштом підмосковського вугілля. Тоді саме закінчилася колосальна совєтська офензива на східньому фронті і на Балканах, говорилося багато про кінець війни ще перед зимою і «інструктор» горяче закликав нас усіх, не жаліти труду і рук, а навіть життя, бо, як він це вияснював, «во первих, странє пабєдіть паможем, во вторих — свою віну аткупім». Словом: получим корисне з приємним…