Тут слово про обсаду шахти взагалі. Совєтська шахта — це мініятюра суспільної структури совєтської держави.
Почнемо зверху: Директор шахти — це особистість велика, звичайно добре поставлена у партії. На «руководящі мєста» в підмосковних шахтах видвигалися дійсно люди, які щось уміли. Це не мусіли бути фахові гірники, але добрі організатори. Тому, що між ними було багато «фамілії», це самозрозуміло. Були вони добре оплачувані і велося їм добре, хоч і вимагали від них багато.
Наступна верства — це штаб шахти, «управлєніє». Тут головне місце належить «начальнику проізводства». Це шеф штабу, звичайно фаховий гірник, часто донбасець. Він — душа шахти, від нього залежить виконання пляну. Слідують такі технічні пости, як «ґлавінженер», начальник «повєрхності» (шеф працівників на денному світлі). Це еліта, що добре (по-совєтськи) вбирається, добре їсть і багато заробляє, але на якій тяжить відповідальність. Далі йдуть «вольнонайомниє». Це також цікава група. Виходило б з назви, що це якісь добровільні робітники, отуманені сюди напр. високим заробітком і може місцеві. Тимчасом це не так. Вони йдуть на роботу до шахти нерадо, молоді хіба для уникнення військової служби. Є тут зате більше голодранців з усіх кінців Совєтського Союзу, присланих сюди менш або більш «чупасом». Головно дівчат тут багато. Їх, згідно з теорією рівноправности статей, уживається прекрасно на таких же роботах, як і мужчин. На нашій шахті цього типу робочих було мало. Переважала тут підверства «розконвоїрованих». Оці люди — це «провєрениє» вихованки лагерів нашого типу, але без права повороту додому. А тому, що в Совєтському Союзі існує «право на працю», вони працювати на шахті — мусять. Їдять вони в спільній кантині і мешкають в бараках. Практично, різниця між ними і лагерниками така, що перші живуть без конвоя і мають документи. При «некультурній» поведінці, їх, буває, забирають в лагер ще раз. Це збиранина з усіх кінців світа. Є тут росіяни, українці, середньоазіяти, якути й інші.
Життя такого «розконвоїрованого» невеселе. Він живе в бараці, цілком подібного до того, де жив за дротами. Одинока вигода, що йому можна мати коц-«одіяло», а часом навіть простирало і може купатися у шахтовій «бані», якщо така є. Може також у «виходной» день піти собі до сусіднього колгозу і «поработать за картошку». Користь тут є обопільна, бо в колхозі рук до праці бракує, а харч у кантині не найкращий. Який же це харч? Судячи в теорії не найгірший. Денний раціон виносить 1 кг. хліба, 40 гр. м'яса, 40 гр. масла, 40 гр. олію, 100 гр. риби, 30 гр. цукру і ще дещо; картопля, мило, сірники, махорка. Однак, практика виглядає так, що коли (багато пізніше) один мій знайомий росіянин вийшов «за зону», одержав «продовольственную карточку» і пішов до склепу, щоб собі щось купити, йому сказали: «Іш, дурак какой, ми єщо за февраль нє видалі, а он за май просіт». Це було в травні…
Остання ж найнижча верства, без прав, без надії на побачення з рідними, це «спецконтинґент», що проходить «провєрку» — так, як ми.
Отаку то братію зігнали на площу перед вежею, де підносилася «клєть» і почали «аґітувати». Перший виступив, як звичайно, начальник шахти. Він заявив, що «за должность перед страной — атмєна», і що так далі бути не може і до «Октябрских праздніков нада канчать з етім уґльом». «Уже в другому дусі промовляв начальник проізводства. Виглядало це, однак, більше на промову, чи на останнє слово обвинуваченого. Він «признавався», що те і це було зле, що взагалі можна б інакше, словом, признавався до «гріхів». За ним виступив політрук шахти: це був якийсь неросіянин, чомусь уперлася думка, що це мадяр. Говорив багато і різноманітно. Розпочав, річ ясна, від того, що батьківщина радо нам простить, але ми самі повинні розуміти, що незадурно. Край стоїть у важкій боротьбі (вересень 1944 р.), вимагає напруження всіх сил, кожна людина має свою вагу. Товариш Сталін, мудрий і добрий, знав що робив 1941 р., знає, що робить тепер. По війні все буде прекрасно, торгівля із альянтами зросла, вони вже тепер дали нам кредити на мільярд долярів. Весь Балкан і Польща увійдуть в склад СРСР і хто ж буде вище нас? Закінчив він промову конкретними вимогами: «чтоб в Октябрє перевиполніть план на 103 %».
Утертим шляхом тепер забирали голос представники «народу»: вільні робітники, що займали всі керівні пости в шахті, недвозначно заявляли, що все залежить від нас лагерників. Наші «представники»-бриґадири і горлачі заклиналися:
«Раз далі слово — виполнім». Кожний подрібно описував, що і як зробить, щоб збільшити видобуток, визивав на «соцсорєвнованіє» сусідів з-права і з-ліва. Комедію грано несмачно і слухачів збирала огида, тим більше, що це говорили такі ж таборовики, як ми та гризли їх ті ж насікоми і лежали на таких же голих дошках. Накінець ще виступив наш Ґройсман і солідно, по-купецьки, з обов'язковим матюком у бога, запевнив, що сам подбає, щоб «народ» виповнив взяті «об'єзатєльства». Жалюгідна комедія відбулася на закінчення цього дивовижного образу в честь большевицького держимордця.