Ішли ми понурою підмосковською околицею. Було зимно, часом перепадав дощ. Минали ми якісь сумні села, якісь містечка, що нагадували собою знані з кіна оселі золотокопів з якоїсь Каліфорнії, але не були такі барвисті. Для населення ми не були жадною сенсацією. Вони дивилися на нас тупо і байдуже; не диво, бо дійсно місцевих тут не було й половини. А решта — це такі ж «вихованки» таборів, як і ми…
Марш тривав довго і конвой погано кляв. Він сам не знав, куди нас веде, знав лиш, що то має бути табір Но. 17. Вже стемніло, а ми все ще йшли. Нарешті на якійсь шахті ми докладно розпитували куди нам іти, і нарешті, цілком помучені, стали перед якимсь табором, чи радше огорожею із знаного кільчастого дроту, на рогах з будками, де дрімали «часові», і з лямпочками, що розсівали жовте світло, унеможливлювали втечу з табору.
Наш конвоїр загрюкав у браму. Була вже 10 година. З «окошка» глянуло неголене, заспане лице типу «рожа просіт кирпіча». «Кто, зачем, откуда» — рявкнув голос. «Давайтє, прінімайтє людєй» — відгаркнув наш конвоїр. «Восєм поляков с 8 лаґотдєлєнія прівьол». «Давай» — погодилося заспане лице, і ми ввійшли через вузькі ворота до табору.
Вартовий підстаршина, що все сидить у будці, званій «прохадная», гукнув на якогось конвоїра: «Васька, позові нарядчіка, начальніка корпуса, і єщо когонєбудь, пусть торопятся, зємляки ждуть». Ми переглянулися. Які й кому ми земляки? За кілька хвилин вернувся Васька з трьома людьми, якимись іншими ніж ці, яких ми бачили досі. В світлі слабої лямпи пізнати було немосковські фізіономії. Всі вони були в чоботах, один у цивільному плащі, щопам'ятав кращі часи, один мав окуляри і на диво, рогатівку.
«Честь родаци», — сказав чоловік у рогатівці. «Сконд єстесьцє»? «Ілє вас?» Я стояв за плечима Салека, що був вищий від мене на голову, а два рази грубший, так що обов'язок відповідати впав на нього. І добре, бо я, попри схвильовання, не був певний чи зумів би склеїти відповідь по-польськи. Почалися питання і відповіді. З нашої сторони говорив Тадзьо та два старші панове, Логаза і Мединський. Я і решта мовчали.
Вже з поляками ми вийшли з «проходної» та попрямували до бараку, де як казав цей в окулярах капітан, мали замешкати. Розмова не клеїлася. Бо Тадзьо був, одинокий з нас, дійсно розчарований, а ми попросту не знали на яку ногу ступити. Поляки здивовано переглядалися. Їм, мабуть, ніколи не приходилося зустрічати таких мовчазних земляків…
Кімнати в нашому бараку були невеликі. Ця, куди нас привели, мала лише голі причі, без лямпочки й сінників. Людей тут не було. Були за це блощиці, але ж це не новина. Коли замкнулися двері за нашими новими господарями, ми, стуливши голови до купи, почали радитися, що нам робити. Тадзьо, з яким ми говорили по-російськи, радив: «Нє буйцесєн, повєдзьцє, жесьцє поляци, я нікому ніц нє повєм. Може якось сєн достанєцє до Польскі, завше бендзє лєпєй». Ми обговорювали справу з різних сторін, але бачили, що іншої розв'язки нема. Як, одначе, нам, свідомим українцям, нагло перевертатися в поляків?
Але неприємність нас минула. Минула так, що поляки уважали нас всіх а пріорі за своїх. Були це люди назагал поважні, статечні, негрізні ще й тому, що походили, за маленькими виїмками, з Білосточчини, околиць Варшави і Помор'я. Більшість з них сиділа, судячи нормальними катеґоріями, невинно в таборі: це були аковці, вояки був. армії Берлінґа, що були мобілізовані в Польщі, а не в Росії, просто невинні люди; але було трохи фольксдойчів, різного хиткого елементу й дрібних урядників з часу німецької окупації. Тут панував інший дух, ніж у совєтських таборах. Польський «спецконтинґент» мав ще замало часу, щоб забути про це, що вдома таки було краще. Ці люди мали ще відвагу мати свої власні погляди, ба — мали відвагу ті погляди, і то голосно, висловлювати. Інтеліґенція становила великий процент таборового населення. Особливо багато було офіцерів, від поручника до майора.
Ставлення начальства до поляків було дивне. Усіх поляків уважали за членів союзної армії. Виходило б, що з цього повинні наступити якісь користі для них. Але це було тільки гірше: поляки, як союзники, діставали лиш військовий «жолд», а за працю їм не платили! Цей «жолд», це було 5,60 карб. Місячно! А німці, смертельні вороги Совєтського Союзу, заробляли після ж тарифи, як і совєтські робітники. Дальше, в зимовому періоді, звичайний «спецконтинґент», що не працював на шахті, діставав денно додатково 100 гр. хліба, отже, виходило разом 700 грамів. Союзники-поляки зате діставали лиш 500 гр. хліба денно. Зупа тут була страшна; звичайно варили тут немиту, гнилу капусту на воді, приправлену риб'ячими кістками. Каші не давали. Табір був такий бідний, що другого такого ніде я не бачив. Не було там жадної майстерні, жадної можливости докупити якийсь харч. Кожний був голодний і жив тим, що дістав. Про якусь видачу одежі навіть шкода було і мріяти. Все животіло на таборовій зупі, гніздячись на знаних двоповерхових нарах, по маленьких, задушливих кімнатах. Лазня тут була, але, з браку вугілля, її не опалювали. Тому тяжко було себе змусити купатися у холодній воді, а другого виходу теж не було, так що нічото іншого робити не оставалося. Не було тут і можливости відвошивити одежу. А тому, що лиш одиниці ходили купатися, кидалися воші і сверблячка.