Були в цьому таборі і добрі сторони. По-перше, звідси не гонили на працю у шахтах, а на будівляні роботи. Не знаю чому, але всі казали, що від серпня 1945 р. поляки в Совєтському Союзі в шахтах не працювали.
І другу добру прикмету мав наш табір: він уважався переселенчим, а не сталим місцем праці, і звідси, як казали старожителі, вже відійшов один транспорт до Польщі. Ніхто з поляків не жив отже довше в цьому таборі, як від пізнього літа 1945 р.
Коли ми прибули до табору, то загальний настрій був такий, що від'їзд до Польщі — це питання найближчих тижнів. Цей настрій скріпило кілька дрібних партій поляків, що приходили час від часу з інших таборів. Табір був невеликий, було у ньому до 700 душ; з того біля 500 поляків, а решта німці.
З нашої вісімки створено окрему бриґаду. Ходили ми на різні роботи на хазяйства, що нібито належало до табору, та по суті доставляло продукти для їдальні поблизької шахти. Ходили ми теж на Стройдвор — великий тартак, великий не видайністю праці, а простором. Іншим разом посилали нас копати фундаменти під бараки, розуміється для нового табору, близько шахти «13 біс».
До загальнотаборового життя ми скоро призвичаїлись. Полякам і на думку ніколи не впало, щоб когось з нас докладніше розпитати, хто ми і звідки. Ми обминали теж деякі непевні теми; до нас привикли і ми стали такими ж таборовиками, як і всі інші. Що ми мали робити? Ану ж ми дійсно стояли на порозі від'їзду в Польщу? Щоб це помогло справі, за яку ми опинилися в Московії, якби нас 8-ох після одного кацету післали до другого?
Помалу ми вжилися у нове життя. По деякому часі ми віднайшли в таборі неодного земляка в новій шкірі. Вже наступного дня пізнали нас тут два добрі друзі, теж з дивізії, що з місяць тому пропали з нашого давнього табору, невідомо куди. Один з них називався Бяли, а другий Келбаса… Дальше «признався» до нас волиняк — хорунжий з дивізії, якого забрали з 8-го табору під суд, ще заки я туди прийшов. Він у Сталіногорську був засуджений, як казав, на 10 літ, але, по дослідженні його державної приналежности (подав, що він з Варшави), рішено, що він теж поляк. Виявилося теж, що фельдшер з тутешньої санчастини, Боднарук, українець з Волині, так же само, як і його син, 25-літній громило. Сплітки кружляли далі довкола якогось Казновського, який був у німецькій поліції, що він син гр. кат. священика з-під Львова і взагалі — українець. Це, як пізніше виявилося, була правда. Ідучи одного разу до кравців, щоб дістати кусок нитки і залатати штани, я сам пізнав кравця з дивізії, з яким я розстався ще в 13-му пересильному таборі. Дальше таборовим бухгальтером був, здається, єдиний українець, що до свого українства в таборі явно признався, 50 літній, інтеліґентний волиняк, прізвища якого не пригадую. Він міг собі на це позволити, бо рахувався фіґурою у таборовому штабі. Висилка до Польщі як казали, його не торкається, та і за ним нічого страшного не було. Він усе старався до нас говорити по-українськи, бо скоро зорієнтувався, що ми за одні. Та, на основі мойого знання таборової психіки, можу твердити, що, якби він знав, звідки ми і як сюди прибули, він не старався б так виразно нагадувати нам, що, це, мовляв, негарно. Парадоксальна ситуація, в якій ми так несподівано найшлися, дозволяла всім нам, польським громадянам, мимоволі уважати свою совість чистою.
На адміністраційному бараці нашого табору виднів величезний напис: «Да здравствуєт храброє польскоє войско, сражающєєся вмєстє с Красной Армієй с нємєцкімі захватчиками». Попри цей напис вела стежка до їдальні. Коли ми, дзвонячи «котєлками», бігли по ранішній чи вечірний «суп», все сипалися рясні прокльони на адресу того «братерства зброї». Всі поляки оповідали про це майже подібну історію. Було або так, що по «визволенні» якогось міста, арештували «аковців» за готовими списками, або систематично виарештовували інтеліґенцію та актив на доноси комуністів, або «фольксдойчерів», що хотіли «відкупитися» льояльністю до нової влади. Щодо мети цього всього, то всі голоси були однозгідні. Ішлося про те, щоб обезголовити крайовий актив, позбавити його найенерґійнішого, елементу, а решту стероризувати візією, мовляв, сидіть тихо, бо й вам таке буде. Висилка до Сибіру мала ще в Польщі свою вимову, зогляду на відносно свіжу традицію. Заборона всякої кореспонденції окружала вивезених серпанком непевности й таємничости. Цей засіб надавався до того, щоб тримати поляків у шаху. Але він лише потверджував, на яких тривких підвалинах побудована нова польська демократія. Та нам не було до теоретичних розважань, бо в очі заглядав ще один дошкульний ворог — голод. Добрі часи, коли один з нас був хліборізом, другий у кухні… скінчилися. Зупа тут була страшна. У нас говорилося про кепську зупу: «чиста вода». Та це не була навіть чиста вода, це була брудна вода, бо там кидали картоплю в лушпині, гнилу капусту і всяку гидоту, щоб лиш зупа була густіша, та це й так до її згущення не дуже причинялося. Коли ми зачали ходити на будову до шахти «13 біс» стало остільки легше, що там можна було купити хліба, часом навіть картоплі. Але звідки взяти гроші, коли ми діставали по 5 карб. Місячної. Ми, багатші, продавали свою кращу одежу. Лахи, що на них ніколи не подивився б жебрак у Европі перед війною, знаходили легко покупців між — пожалься Боже — свобідними робітниками та навіть членами нашого конвою. Загал не мав іншого виходу, як терпіти голод. Наші співмешканці, що всі поприходили з інших таборів, одночасно стверджували, що другого такого жебрацького табору, як цей нема. По місяцеві і ми випродалися дослівно до шкіри й власие мали намір замовити собі полицю, щоб було куди класти зуби…