Десь коло 20 грудня виїхав «особіст». У службову подорож, як казали, до Москви. Нова хвиля спліток полонила табір. Що привезе?
І «особіст» привіз ось що: 25 грудня 1945 р. наказано було всім таборовикам зібратися в їдальні. Був мороз. Коло 8 год. вечером, коли ми йшли до їдальні, було чути лиш, як важко дихали потомлені груди та рипів сніг під ногами. Кожний думав свою понуру думу: «З чим верну»? Врешті на підвищенні зібралося начальство. Капітан — начальник табору — зачав здалека. Пропонував дякувати совєтській власті, ширити польсько-совєтську приязнь. Тиша була така, як на добрій проповіді. Після такого вступу, коли кожний фібр душі слухачів, здавалося, кричав: «кінчай скорше!» — він різко повернув: «Вот товаріщ ляйтенант сейчас прочітаєт фамілії амнєстірованих». В могильній тиші почали падати перші прізвища. Щасливці якось розгублено й автоматично відгукували обов'язкові «отєчество і ґод рождєнія». Юрба зарухалася, зашуміла. Перше напруження минуло. Вичитані променіли; оставші, здавалося, от-от вилізуть зі шкури. А з уст лейтенанта падали нові і нові прізвища. Вже хтось зомлів, когось понесли. Хтось плакав, хтось нервово сміявся. Десь у кутку бив ногами епілептик.
Моє прізвище, перше з українців, було вичитане щось 150-им. За мною вичитано ще 4-ох, між іншим Мединського, Логази і Тадзя, єдиного поляка з нашої групи. Чому? Або я знаю?
Другого дня 386 амнестованих маршувало, самі собі не вірячи, до Сталіногорська. «А там — поґрузка і домой» — попращав нас капітан. «Х…ці на моґілон.» — ревкнув хтось з юрби. Прощання вийшло не дуже тепле.
На нашій, не своїй землі
27 грудня 1945 року розпочалася наша подорож. Докладно 17 місяців перебував я в совєтських руках. Пережив, хоч нераз зневірювався. Видістався способом, який ніколи не вважав би перед тим за можливий. Сцілла за мною. Як же буде з польською Харибдою?
В Сталіногорському переселенчому таборі назбиралося до 2000 амнестованих, чи, як тепер казали, репатріянтів. Пересиділи ми там півтори доби на холодній, бетоновій долівці. Вночі з 26 на 27 грудня, при 40 ступенів морозу, після залагодження безконечних формальностей та процедур утотожнення, ми всіли в товарові, хоч з печами, але без крихти опалу, ваґони. Ще 10 годин ми тупали по них ногами, били в стіни руками, щоб хоч трохи загрітися. Сірим ранком і конвой далі не зміг: нас випустили красти вуголь. До полудня вже в кожному ваґоні палилося. Нарешті ми рушили.
Сумна була ця довга подорож через сумний, одноманітний, здавалося безконечний край. Маршрут такий: Тула, Орел, Брянськ, Гомель, Луненець, Барановичі і Берестя. По дорозі руїна, жебрацтво, бруд, розпука. У ваґонах воші, дезинтерія, виснаження до краю. Сморід і сверблячка. Але — ану ж цим разом уже є за що?
В Орлі бачимо зі станції такий же табір, як той, що ми недавно покинули, тільки більший. В Унєчі жінки з околиці збирають повикидані нами головки і хребти з оселедців «суп будєт харош». У Гомелі хтось з станційних робітників півголосом кидає: «Щасливці, в Польщу єдут». Вся безпросвітність, розпачлива безнадійнсть совєтського життя знову стає перед нами в усій повноті…
На станціях колосальний рух. Їдуть полонені на схід, вертають евакуйовані на захід. Бачимо вуголь зі Шлезька, бачимо безконечні валки демонтованих машин з Німеччини. Зустрічаємо нещасливих виселенців з 1939-40 рр., що вертають до Польщі. «Це мабуть так наші їдуть тепер на схід» — думаємо голосно, знайшовшись хвилину на самоті. Ешельонами вертали демобілізовані. Прапори, емблеми, портрети, написи. На вид безконечної кількости Сталінів, хочеться повернути Совєтському Союзові ту зупу, недоварену саламаху, якою стали нас тепер кормити.
В транспорті ширяться випадки тифу. Санітарний стан жахливий. Дезинтерія шаліє. Більшість зав'язує штани під колінами і так ходить. Вода до пиття — з льокомотиви, або сніг. Табуни вошей у кожного. Все живе тупою інерцією, задивлене в близьке щастя. Все — лиш ми ні. Ідемо другий раз в незнане…
11 січня нового 1946 року, після Різдва, стаємо в Бересті над Бугом. 14 січня, по безглуздому 3-денному вижиданні — ми в Білій Підляській. Коли переїжджаємо Буг, усе співає: «Боже цось Польскен», «Нє дами зємі», «Єще Польска нє зґінела». Я щасливий, що не сьогодні, а завтра рішиться моя доля.
14 січня 1946 р. о 6 год. вечером потяг стає на станції в Білій Підляській. Наше звільнення відбувається по-совєтськи: ходить начальник конвою від ваґона до ваґона і викидає всіх. Прощає нас «дво-етажним» матюком, дбаючи, щоб ніхто не остався. Так, якби хтось хотів остатися…
Та тут уже приходять люди з ПУР-у, Державного Репатріяційного Уряду. Ведуть нас до бараків. Там сухо, тепло, солома. Ще видають чай і хліб. Спокійно, річево, так якось інакше. В повітрі пахне Европою. Хворих беруть до шпиталю. «Вошобойки» тут немає. Для мене особисто — це найяскравіша ознака, що Азія вже скінчилася.