По селах було гірше. Тут поліція почала систематично витворювати атмосферу, сприємливу для репатріяції, методами 1929-30 рр., з відповідним загостренням. Почала ллятися кров, горіли села. Українська відповідь не дала на себе довго чекати. УПА відповідала чинно. Ніде не можна довідатися стільки подробиць, як у потязі, де часто зовсім незнайомі собі люди є склонні до виміни думок. Саме тоді, як я вертався до Перемишля, скінчився був з'їзд Польської Селянської Партії (Міколайчика) і я їхав разом з групою делеґатів з Перемищини. Багато було між ними місцевих, загосподарених мазурів, але були і поляки з Галичини, насаджені на опорожнені українські господарства. Вони оповідали радо, думаючи, що репатріянт у совєтській шинелі з Московії — це один із них. Казали, що українців виганяли з домів, оточуючи села кордоном міліції, або війська. Кілька трупів при цьому було нормальним явищем. На те, щоб забрати з собою речі, взагалі не давали часу. Побитих, обдертих гнали на станції, де люди чекали, без їж і даху над головою, часом тижнями. Вмирали старі і діти. Військо кидалося на залишені господарства і звичайно безсумлінно все випродувало, інвентар, умебльовання, все. Українців усували, нібито, щоб зробити місце для поляків зі сходу, та самі ж поляки унеможливлювали своїм землякам взяти видерті правним власникам землі у власність. На добавок ночами приходили люди з УПА і палили села дощенту. Польські репатріянти замість осісти в багатих підперемишських селах, на урожайних полях, їхали на далекий Шлезьк.
Нагінка на сільську інтеліґенцію прибирала найжорстокіших форм. За вбивство українського священика або вчителя не було ні слідства, ні суду, ні кари. Виїзд до Галичини мав часом характер утечі від неминучої смерти з рук польських бандитів.
Пустіли деякі чисто українські села. Поголовно виїжджали українці з Посяння із мішаних сіл. Виїжджали теж усі мішані родини. Вони найбільше відчули свою приналежність до заходу, найдорожче заплатили за свою приналежність до української нації. З Ярослава українці зникли зовсім, за виїмком двох осіб. Українську церкву там прямо замкнули. Зрештою, ще в літі 1944 р., в Ярославі відбувся інспірований владою погром українців, під час якого замордовано родину Вербенців, купця-столяра Вася й інших. Перемишль найдовше заховав характер українського міста. Однак і тут зникали українські написи і вивіски. Українські крамниці передавалися у власність полякам. Натиск на українське населення, щоб примусити його «репатріюватися», хоч його «партія» була тут зі споконвіку, вівся тут, одначе, не так брутально, як це було на провінції. Українські ґімназії встигли ще перевести іспит зрілости, одинокий за нових польських часів, у червні 1945 р. Після вакацій українські школи, в тому числі і ґімназії, розпочали навчання, та їх дні були почислені. Сипалися шикани на учителів і учнів, дехто не мав сам сили жити під моральним обухом і виїздив; число учнів маліло, врешті, в жовтні 1945 р., усі школи, ґімназії та семінарія, були замкнені. Почалася і в місті нагінка на українство. Коло 20 визначних громадян, на чолі з єпископом Коциловським, було арештовано (між іншими і проф. Околота, судового радника Подлуського, цукорника Заразка й ін.) і вивезено до Ряшева, де їм старалися пришити співпрацю з УПА. Врешті з браку доказів, слідство припинено, а всіх звільнено, вимусивши письмове зобов'язання: репатріюватися на схід до 2-ох тижнів. Восени 1945 р. закрито теж Український Громадський Комітет і так загинув всякий слід по організованому українському житті.
Осталася тільки церква. Її положення на провінції було розпачливе. З низки місцевостей парохи виїхали разом з парахіянами на схід. У багатьох парохіях священики були прямо вимордувані. Число таких жертв на західніх окраїнах перемишської епархії переходило в десятки. Без всякої матеріяльної бази, без права на будь-яку охорону, дослівно, кожної хвилини вони були наражені на мученичу смерть. Відстрашувало їх від виїзду до Галичини ще й несамовите сталінське православ'я. Нічия доля не була така незавидна, як саме цих людей. Нехай це все мають на увазі ці, що тут, у безпеці, роблять закиди нашому священству за перехід багатьох душпастирів на православ'я.
Судячи з листів, доля наших надсянців у Галичині не була надто прикра. Селяни дістали наділи по поляках, часто дійсно кращі, ніж вони залишили дома. Лемки й мешканці Посяння переходили часто в околицю Львова, або Дрогобицьку область. Весною 1946 р. виселення поляків з цих галицьких земель було в основному, закінчене. Про Львів ходили чутки, що його населення в трьох четвертинах не передвоєнне, а свіжо імпортоване з Московії. Інтеліґенція з Перемишля дістала, однак, без труду посади у Львові в центральних установах. Я бачив листи, якими ті, що виїхали раніш, заспокоювали оставших, що нічого страшного тут нема. В Галичині, крім карткової системи, був ще приватний ринок, толерований владою, на якому можна було дістати властиво все. Характерне, що працівників приватної торгівлі вважали за непрацюючих. Вони всі влаштувалися на посадах, про око, але жили, і то непогано, з торгівлі. Все ж таки мала частина перемишської інтеліґенції та духовенство з фанатичною впертістю боролася за те, щоб таки остатися в Перемишлі. Ці «останні могікани» українського Перемишля ризикували здоров'ям і життям лиш для того, щоб зберегти рідну традицію дорогого міста. По-перше всі вносили урядовою дорогою подання до реферату Руху людности при міській Раді щоб їм признали польське горожанство. Такі подання лежали в маґістраті з місяць, відтак повідомляли петентів, що прохання не може бути полагоджене, бо переселення українців постановлене міждержавною угодою. В квітні 1946 р. поляки, в порозумінні з своїми большевицькими учителями, застосували таку методу: міліція вела людей до совєтського репатріяційного бюра; там большевики в присутності польської міліції, переслухували жертву й пропонували підписати заяву про добровільну репатріяцію. Хто не хотів, того міліція з місця арештовувала. Так арештувала і єпископа Лакоту, але зразу випустила, коли інших і непокірних тримали тижнями. Бували випадки, що большевики «резиґнували» з того чи іншого перемишлянина. Тоді йому видавали ограничене право побуту.