Є нас тепер 252-ох, розділених на 3 німецькі батерії: легку (2 цм), середню (3,7) і тяжку (8,8). Панує у нас типове двоєвластя: організаційно творимо осібний дивізіон, але вишкільно належимо до німецьких батерій; відпустку може дати лише наш командир, капітан Віртес, до «бункру» може всадити і наш і, місцевий… Та це вже така військова логіка, і нема на то ради…
Мешкаємо в колосальних касарнях, так добре знаних пізніше тисячам українських Ді Пі. Кімнати, після пам'ятних гайделяґрівських «братрур», великі, ясні, просторі. Цілість — із кальориферами, біжучою теплою та зимною водою, апаратами з підозрілими написами «Меннер, шіцт ойре ґезундгайт»,[18] робить прямо враження люксусу.
Величезні, 5-поверхові бльоки — повні молоді, що говорить хиба усіми европейськими мовами. З вальонами порозуміваємося на міги, або по-французьки, з флямандцями чи норвежцями по-німецьки, з румунами покищо не говоримо, бо «кампфґемайншафт»[19] — одне, а циган — друге… По середині величезна площа. Тут відбуваються «ферайдіґунґи».[20] Там ходити не поручається. Наші відносини з рештою касарняного населення назагал поправні. Спершу, як почули, що ми «ґаліцієр», заінтересувалися, що це воно за етнографічна дивовижа; почувши, що ми «українер», виразно розчарувалися. «Ір шпрехт воль русіш унтерайнандер, ва?»[21] — було наступне питання. Наша братія трималася непогано, подекуди з виразною вищістю. Галичанин, зокрема молодий, відзначається деяким нахилом упрощувати собі приписи, які його торкаються, незалежно від цього, хто їх видавав. Цю благословенну прикмету нашого народу помічав я весь час, коли був у дивізії й зустрічаюся з нею надалі. Вона, з одного боку, спричинила, що влада дивилася на нас, як на «дещо недисциплінований елемент з виразними демократичними аспіраціями» (історичні слова одного з «авсбільдерів»[22]), з другого — вміло використовувана нашими, вже не стрільцями, а «канонєрами», вельми влегшувала життя на чужині. Назагал, одначе, ставлення німецької військової влади до фрайманських українців 1944 року було цілком поправне.
Причина цього не могла лежати в жадних засновках сентиментальної натури, а вже напевно не було наказане згори. Все, назагал добре, ставлення до себе та всю, тоді загальну, повагу заслужив собі наш доброволець своєю інтеліґенцією та вмілістю на площі вправ. Уже перші наші добровольці, згадувані 80 людей «першої тури», на полігоні відзначилися, як безконкуренційні стрільці та вибилися на перше місце між усіми учасниками. Наш власний (мова іде про тяжку 8,8 цм батерію) вишкіл розпочався, як слідує.
По загальнім обзнайомленні з матеріяльною частиною та функціями поодиноких гармашів, наш вишкільний підстаршина запропонував привести отак, на пробу, перший раз гармату в огневу позицію. При цім він додав: «Ваші німецькі товариші (це не був однак першоклясний людський матеріял), що вже вправляють шість тижнів, потребують на це 90 секунд; у загальному, кожний час нижче 100 секунд є добрий, а я вам, на перший раз, даю 2 мінути». Хлопці переглянулися, і, на даний знак, усе кинулося до гармати. Після переведення вправи підстаршина ствердив, що ми зужили на її виконання лиш 75 секунд. Він був дійсно заскочений і не міг нами нахвалитися, тим більше, що із технічного боку нічого не можна було закинути. Було це, очевидно, «дрільмесіґ», на площі вправ, не в терені.
Та пізніше жадна з чотирьох українських гарматних обслуг не потребувала для введення гармати в огневу позицію більше, як 1-ну мінуту…
Подібно малася справа з піхотинським вишколом. Тут наша перевага над німцями була цілком уже очевидна. Ми ж перейшли в Гайделяґрі добру, 3-місячну, піхотинську школу, а німці приходили до фрайманської СС Касерне лиш, як рекрути.
Та мабуть, при тодішній системі, й найбільші наші успіхи не змогли б захоронити нас перед злим трактуванням, а то й шиканами, якби не наша команда.
Це були: в адміністративно-організаційному відношенні, згадуваний гавптштурмфюрер Віртес, а в чисто вишкільному — десятник Гольткампф.
Перший, прямо захопився справою формування українського «фляку». Спеціяльно добре жив з нашою молоддю, з якої майже всі були або абітурієнтами, або учнями вищих кляс ґімназії. Ніколи не натякав на урядові чи нац. — соціялістичні теми, але старався сприйняти якнайбільше відомостей про все українське. Наші справи перед місцевими військовими властями заступав так уперто й щиро, що стягнув на себе нехіть місцевих старшинських кіл. Не без того, щоб і вони не вплинули на його перенесення від нас, що сталося в половині лютого 1944 р. Ставилися Віртесові закиди із нашої ж таки сторони, що він розвів протекціонізм, обкружився самими підхлібниками, не мав фахового знання і т. д., але це речі, які мусіли б бути спершу доказані. У зв'язку з цим не можна не сказати декількох слів про наших українських старшин у СС Касерне. Це було кількох старшин австрійської, української, польської та совєтської армій. У нашій батерії пор. Темник, у середній сот. Ф.Фрайт. Вони були передбачені командири батерій. Всі вони тоді ще не мали відповідних німецьких степенів, а перебували на правах «Фюреранвертерів».[23] Треба однак завважити, що це були старшини дуже вартісні, між іншим один поручник польської тяжкої протилетунської артилерії. Виїмки — це були 2–3 особи, але були. Напр., був. лейт. сов. армії Кошлак… здезертирував таки з Фрайману, не вернувся з відпустки. Наші взаємини з старшинами були дуже сердечні. Правда, нераз так було, що ми воліли б бачити більше незнання, чи «службовости», але твердішої постави супроти німецьких підстаршин та такої бойовости, як ми її привикли бачити. Під цим оглядом 3/4 наших старшин грішило. Були й інтриґи, особистого й партійного характеру. Вони дійсно не варті, щоб над ними розводитися, тим більше, що думки про їх причини та перебіг були дуже поділені. Стверджую тільки, що загал вояцтва дивився на ті речі з щирим обридженням.