Марина Соколян
Вежі та підземелля
Вступ
Книга, здавалося, була завжди. Вона виникла із сонячних променів, з грубих дощок комори, постала з брудного дрантя та уламків старого орала. Малий знайшов її, ховаючись у кутку комори від гніву діда Лема, коли той сердився, вкотре обіцяючи вигнати мамку і малого з хати. Він завжди починав горланити, коли вертався з корчми. Мамка ще казала малому, що дідові там наливають злидво — питво, від якого навіть сумирні шаліють, мов дикі свині весною. Малого те не втішало — свиней він боявся до корчів. Тож кожного разу, зобачивши, як дід, хилитаючись, суне з корчми, він ховався в коморі серед старого непотребу, який узимку ніхто чомусь так і не спалив.
Книга була його таємницею. Малий любив, сховавшись від усього світу, гортати потерті жовті сторінки, вкриті чорними вузликами-візерунками. А ще там були малюнки. Зі сторінок книги визирали дивні звірі з вогненними очима, гострими пазурами й великими крилами. Чорні гнівливі коні мчали дорогою; на конях сиділи велети в залізних шапках, вони тримали в руках барвисті знамена й срібні мечі, а їхні червоні плащі летіли за вітром... Там височіли білі вежі, червоні стіни й чарівні золоті палаци. Красиві жінки в білих сукнях стояли на стінах, зустрічаючи вершників у сяйних обладунках...
Це був світ, незнайомий малому, чужий і принадний. Коли він вдивлявся у барвисту плетеницю, йому хотілось підскочити й бігти чимдуж, так, щоб аж вітер співав у вухах, бігти швидко, аби опинитися далеко звідси, далеко від діда Лема і його злидва, від рохкання свиней, від материних сліз над недогарком сальної свічки. Йому хотілося опинитись там, де мчать великі чорні коні з дужими вершниками, де височать могутні червоні стіни. Малий не знав, де це. Лише значно пізніше до зображення долучиться ім'я.
Місто. Валдарра.
Сонячні промені сочилися крізь великі шпари в стінах комори, у теплих струменях танцювали порошинки; ззовні було чутно лайливий дідів голос та неквапливі мамчині слова. Десь грюкнули двері, від чого благенька хатка здригнулася, мов сполоханий звір, а на книгу зі стелі посипалася потерть. Малий дбайливо змахнув бруд зі сторінки — там лицар у білому плащі саме застромлював списа в черево страшенній зубатій потворі.
Почулися кроки. За мить перед очима малого виник коричневий материн подол. До її дерев'яних черевиків тулилися грудочки гною та кілька соломинок.
«Анджа!»
Мамка опустилась на коліна, зазираючи йому в лице.
«Я мушу йти. Ти... зрозумієш мене колись».
Вона лагідно торкнулася його рудого чуба.
«Не сумуй, малий. Так треба».
Він зосереджено роздивлявся сторінку, хоч і не бачив більше ні потвори, ні лицаря. «Знаєш, мамо... Знаєш, я теж... я теж піду туди. Ми будемо жити там, за червоними стінами. Там не буде гною і бруду, не буде діда Лема, не буде бридких баронових вояків. Лише ми з тобою!»
Малий мовчки провів мамку очима. Знову рипнули двері, і її не стало.
Барон
...так оповідають про Арода та Ісу, братів ненароджених, царя та пророка. Пришили володарі до них, просячи поради та настанови.
«Як жити мусимо, аби прийняло нас Небо та світлі прелати у покої свої?»
«Лише вірою та волею врятуєтесь», — сказав Іса.
«Лише правдою та вірністю врятуєтесь», — сказав Арод.
«Хто служить Небу вірою, той успадкує сонце», — сказав Іса.
«Хто служить Небу волею, той успадкує місяць», — сказав Арод.
«Хто ж успадкує землю?» — запитали володарі.
«Земля — то колиска бруду та розпусти», — сказав Іса.
«Земля — то колиска брехні та безчестя», — сказав Арод.
«Земля — доля сервів, тих, хто служитиме вам, як ви служите Небу», — сказав Іса.
«І буде так, — сказав Арод, — володарі, що служать Небу волею, пануватимуть над землею та сервами».
«І буде так, — сказав Іса, — храмовники, що служать Небу вірою, наставлятимуть та судитимуть братів своїх».
Зрозуміли володарі, що справедливо мовлять Арод та Іса, і втішились. І відтоді повелося так: нащадки Арода панують над землями, нащадки їси панують над душами, аби вберегти їх від влади Темного Володаря, мисливця за душами, повелителя підземних угідь.
Шлях до серця барона Черенбера лежав через підземелля.
Щоправда, нині Анджа вже й не пригадував, нащо той барон йому здався. Всього два тижні ув'язнення в цілковитій темряві, в кам'яному череві замку, встеленому вологою пліснявою, — і колишній чорнобурівський забіяка став на диво чемним і сумирним. Таким, як у труну кладуть. Ну, майже таким...
Спершу він, звісно, сипав прокльонами, приязно згадуючи барона та його посіпак. Потім гаряче каявся. Молився навіть. Утім, його мотивного запалу надовго не вистачило. Тут, правду кажучи, мало чого вистачало надовго. Анджа знав про це, до того ж, знав ще давно — коли розпочинав лише свою відчайдушну борню за право жити за стінами замку, а не поза ними. Чому? Почасти зі страху перед тим неминучим, що чигало за плетеною огорожею Чорнобурівки, почасти від вродженої норовистості, а ще — зі страху до скону пасти свиней в гаю. Ну і ось, власне, його бажання здійснилося. Правду казав покійний мірошник Чудра: не бажай забагато, бо як дістанеш, не знатимеш, де подіти...
Він перебрав усі приступні йому шляхи — намагався записатися до гарнізону, пробував податися в служники. І зрештою, коли жодна зі спроб не відімкнула для нього воріт баронської твердині, він вигадав родинний зв'язок між собою, безбатченком, та самим Черенбером. Власне, хлопець вигадав не таку вже й дурницю — барон, хоч і неодружений (кажуть, з причини граничної скупості), за часів своєї юності не цурався гарненьких хуторянок. Так що Анджа цілком міг би бути його нешлюбним нащадком. Одначе барон зреагував на його претензії без особливої приязні. Серв, свиняча кров... Несамовитий Анджа лише в холодному підземеллі замку допетрав, якої образи він завдав честі барона.
Тепер на нього чекала вся гостролеза прірва баронської вигадки: Черенбера знали в навколишніх землях як людину витончених уподобань у каральній справі. Навіть брат графа Морренштиба, отець Бругар приїздив до Черенбера для обміну досвідом. А що вже оповідали про Бругара... Такого не зміг би вигадати навіть Темний Володар — де вже йому, темному.
Нині, на Анджине щастя, ця біда його зовсім не бентежила. Як і жодна інша. Він сидів, байдуже притулившись до шкарубкої холодної стіни, іноді лише ворушачись, аби відігнати зухвалих нетерплячих щурів. Змученому бранцеві почало вже здаватися, що так воно й було завжди, а попереднє його невдатне життя хіба наснилося йому межи перегуками варти та роздачею хлібного варива.
Утім, спливло якихось два тижні, й барон згадав нарешті про свого в'язня. Двері підземелля прочинилися з натужним охканням, упускаючи досередини тьмяне світло і двох вайлуватих вартових у кожухах із залізними бляхами. Лаючись та наступаючи бранцеві на ноги, вони відімкнули його від стіни, підвели і виштовхали з темниці. Анджа байдуже підіймався гвинтовими сходами баронського донжону, не помічаючи того, що так гаряче мріяв бачити — казарм варти, кімнат челяді, встелених гобеленами покоїв господаря. Він мусив би здивуватися — його вели не вниз, до камери для баронських розваг, але кудись угору — туди, де в оточенні челядників, покоївок та охоронців мешкав сам Черенбер. Анджа й здивувався б, але зараз його найбільшою бідою було пересування верткими сходами — завважувати бодай щось довкола він не спромігся би навіть за священний дворіг царя Арода і спасіння душі на додачу.
Нарешті його шлях завершився біля бенкетного залу. Вартові прочинили двері й заштовхнули хлопця досередини. Він зупинився, блимаючи очима.
У бенкетній залі, власне кажучи, відбувався бенкет. За столами сиділи десятки зо три гостей, вбраних у валдарський шовк та парчу. Все навколо світилося — чи принаймні так здалося Анджі, який за все життя не бачив двох свічок водночас. Світло численних смолоскипів множилося в начищеному посуді, зброї та прикрасах; челядники метушилися межи столами, розносячи наїдки й напої. Від звабливих пахощів у Анджі боляче звело шлунок.