— Яка, е-е-е, штука... — захоплено промовив Анджа, торкаючись тканини.
— Забери руки, йолопе! — злякалась Онечка. — Замастиш ото, кров'ю будеш відтирати!
— Та годі, Онечко, я мив руки, е-е-е, позавчора. Та і хто дізнається? Де той барон? Нема! У лісах своїх пропадає. Так що...
Якесь затьмарення найшло на помічника конюха. В такому стані варвари з войовничими гуками грабували міста і, під гуркіт барабанів, трощили все, що перестрінуть... Анджа ж обережно підхопив розкішний сюжені й накинув собі на плечі.
— Чи до душі вам мій убір, прекрасна панно? — запитав він в Онечки, виконавши те, що, на його думку, повинно було нагадувати пірует.
Зойк жаху завмер на її вустах. Анджа, уроджений свинар і волею долі — замковий конюх, в брудних шкарах, обвислих штанях і латаній свитці, а зверху того — в дорогому баронському вбранні, мав вигляд доволі фантастичний. Враження посилювала його химерна поза, яка, замість галантного реверансу, нагадувала швидше муки прихопленого корчами паралітика. Вражена до живого серця, бідна Онечка заледь не впала додолу від реготу. За якусь мить він приєднався до неї, схлипуючи від марних потуг урвати нездорові веселощі.
— Повісь ото... назад, — промимрила Онечка крізь сльози. Оскільки Анджа неспроможний був дати раду вбранню самотужки, вона мало не силоміць стягла з хлопця баронські шати. Потім з раптовим ляком відсмикнула руки від убору і так само несподівано розплакалася.
— Онечко? Ти що? — розгубився Анджа. — Що таке?!
— От клятий... — промовила вона крізь сльози. — Йоргів гак йому межи ребра...
Геть збитий з пантелику, Анджа, намагаючись утішити дівчину, обійняв її за плечі. Гіркі сльози полилися йому на свитку.
— Ну годі, годі... — він невміло, але щиро торкнувся губами її щоки, витираючи сльози. Онечка щільніше притислася до нього і, судомно вдихнувши, відповіла на його поцілунок.
Десь глибоко всередині вони обоє були здивовані тим пориванням, котре змусило їх шукати близькості просто тут, у гардеробній, серед порохнявих шаф і дубових скринь. Це був, мабуть, пекучий страх самоти і відчайдушний протест проти тої безпорадності, що судилася сервам. Від нас нічого не залежить, авжеж? А от і залежить! От! Тримай, кульгава доле!
У такому зайнятті було більше болю, аніж утіхи. Але втіха була також, і в якусь мить Анджа вперше відчув, що стіни його тісних підземель розтискаються, і він може нарешті дихнути вільніше... Страх відступав, хоч і ненадовго, поступаючись місцем надії.
Ні Анджа, ні Онечка, звісно, не знали, що вони в гардеробній не самі. Лише легенький порух ґобелену видавав присутність гостя. Гостя? Ні — господаря... Гачок здійснив свою маленьку помсту, розповівши баронові, щойно той повернувся до замку, про те, що надумали конюх та покоївка. Барон зацікавився. Барон, як ми вже знаємо, любив спостерігати.
Черенбер стояв за старим ґобеленом і зосереджено розмірковував. Тоді зітхнув. Відвернувся. І вирішив нарешті, як йому вчинити з нахабним хлопчиськом.
«...що таке любов? Лише зміна темпу від largo до presto, зміна акцентів, раптове crescendo і неминуче стихання... Одне слово — зміна. Еволюція. Нічого більше. Адже любов — це лише слово, слово, в яке кожен вкладає щось своє. Що означає, приміром, слово «ніч»? Для когось — це спочинок після тяжкого дня, для когось — час таємниць і чар, для іншого — час пітьми і страху. Такі слово «любов» — сукупність різного, часто протилежного, досвіду.
Одне тільки лишається спільним — загострення чуття, здатність розчути найтихший звук, найслабшу зміну інтонацій. Любов народжує митців, але вона ж, буває, і нищить необачних, не готових прийняти зворотній бік насолоди. Слід розуміти, що протилежний досвід — радість і біль — надає почуттям глибини, і лише так, лише сполучаючи протилежне, можливо сягнути краси, до сприйняття якої готує нас чуттєва еволюція.
Смішно накладати заборони на висловлення почуттів. Хіба можна заборонити радіти чи журитися? Втім, спраглі влади вважають чомусь, що краса — це розкіш, а отже, мусить належати найкращим, мусить бути запнута в золоті оклади і закрита на замок».
Похід
Це було вже третє попелище на їхньому шляху. Колись цей хутір був заможнішим за Чорнобурівку — десятки чотири дерев'яних хат понад річкою, хлібниця, толока... Нині над чорними кістяками плив смоляний дим, напуваючи холодне ранкове повітря духом руїни і смерті. Над згарищем, хрипко кашляючи, кружляло ненажерне вороння.
Анджа, мружачись спросоння, розглядав сумні свідчення чиїхось кривавих безчинств. Ранковий холод — а може, й бридливий ляк — запустив йому під свитку жменю крижаків, і Анджа щільніше загорнувся у випозичений в дядька Клеча кептарик. Добре, що йому пощастило їхати верхи, хоча спершу Анджа й проклинав Дожа, баронського бойового коня, яким йому випало опікуватися в поході. Кінь був дурним і дратівливим, зате в отакі холодні ранки Анджа міг зігрітися, притулившись до живого й теплого, хоч і норовливого кінського тіла.
Почувши бентежний запах згарища, Дож гнівливо смикнув головою, ледве не вирвавши вуздечку з Анджиних пальців.
— Ну, що за холера? — несхвально мовив Мідяк, що їхав неподалік. — Поясніть хтось мені, невігласу, невже ми воюємо з Фрабією?
— Ми воюємо з усіма, хто володіє чимось корисним, — похмуро відповів Вайлак.
Чернець насупився.
— Чия робота, як гадаєш?
— Та, мабуть, лідійських найманців, — мовив Вайлак. — А може, Йоргове плем'я, хтозна... Може, й наші, рабантці, які йшли перед нами — князівська кіннота чи морренштибські лучники... Поповнювали запаси, так би мовити.
— Вайлаку, даруйте за дурне питання... — подав голос Анджа. — Але чому князь не зупинив це? Навіщо було палити хутір? Хіба ж можна так — безпідставно...
Вайлак саркастично гмукнув.
— А хто каже, що у них не було підстав? Певно, якийсь ґазда не виявив особливої пошани до грабіжників, чи якась молодка без належної радості віддалася котромусь зі світлого воїнства...
— Ну, ти й загнув, голово! Був би тут хтось із храмовників...
— Мені набридло, бляшанко! — відгукнувся той. — Знав би ти, як мені остобісіли ці походи супроти скверноти!
Вайлак дав коневі грубого шенкеля, його сонний курсьєр ображено заіржав, прискорюючи ходу. Анджа пустив Дожа навздогін. Якийсь час вони мовчки їхали поряд, потім зрештою Вайлак виринув зі своїх невеселих роздумів і кивнув до Анджі.
— Ну, чого тобі, патлатий?
— Я хотів запитати, Вайлаку... Ця земля — вона ж належить князю Фрабії, так?
— Ну. То що?
— Чому ж тоді він не захистить свою землю від... оцього? — Анджа кивнув на попелище, яке повільно відпливало назад, лишаючи в повітрі солодкавий чад.
Вайлак кинув на нього зацікавлений погляд.
— Думаєш, князь Фрабії такий дурний, щоб ставати поперек Священного Походу? А хутір... Потім трохи зменшить подушне, і люд із сусідніх сіл сам посуне. Серви — що? Сам кажеш — плоть землі. Кому їх шкода?
Анджа прикусив губу, опустивши погляд. Дож навдивовижу сумирно брьохав по грязюці битої дороги, котру за останніх кілька днів місила не одна тисяча погано взутих ніг.
— Ти це хотів почути, малий? — спитав Вайлак.
Анджа підкинувся, міряючи голову гарнізону помисливим поглядом.
— А ви, голово, це хотіли сказати?
Той мстиво вищирився.
— Знаєш... одного дня, тобто — ночі, ти будеш спати, а я прийду і непомітно відріжу тобі язика. Побачиш, твоє життя одразу ж зміниться на краще.
— Агов, голово! — пролунало десь спереду. — Ходіть сюди... Тут таке!
Вайлак пхнув коня загостреним миском чобота, пускаючи його тюпки. Анджа спробував повторити цей фокус, але Дож зненацька вирішив пограти в козла. Тож, коли хлопець, вкритий свіжим шаром болота, нарешті наздогнав голову гарнізону, навколо того вже зібрався чималенький натовп. Вайлаківський курсьєр, скориставшись службовим становищем, скуб травичку на узбіччі, а коло нього юрбилися десятки зо два вояків, навдивовижу мовчазні й урочисті.