Загалом же князівські війська — понад тридцять штандартів — скидалися на хмару сарани, що зійшла на лідійську долину. То й була сарана — там, де пройшов Священний Похід, не лишалося нічого живого, а тим паче нічого поживного.
Посеред долини було зведено намети князя і його почту. До почту, як оповів завше обізнаний в таких речах Чернець, належали шляхетні лицарі й зброєносці, родичі князя та інші наближені особи, серед яких — дружина сенешаля Рабанта, а за сумісництвом, ще й князівська коханка — прекрасна Алланора Авалійська.
Того вечора, коли гарнізон став у лідійській долині, Чернець, бідака, все ніяк не міг заснути, чекаючи на чудесну появу Алланори з князівського намету.
— Хоч би оком... — бурмотів він, — оком, і більше нічим! Буде що онукам розповісти...
— Ага, скажеш: «Був я, мої маленькі, поряд із самою Алланорою», — підтримав його повсякчас привітний Вайлак, — «вдихнув пахощі гною коло її намету, почув звідти могутнє хропіння князя... чи сенешаля, а може, обох нараз...»
Вояки паскудно загиготіли.
— Нічого ви не тямите, — образився Чернець. — От піду і подивлюся. Навіть пес може дивитися на Пророка...
— І навіть Пророк може дати псові копняка, — докинув Мідяк.
— Хай так, — згодився Чернець, підводячись. — Воно того варте. Я йду до князівського табору. Хто зі мною? Круку? А ти, Мідяку? Що, ніхто не годен? Ну, може хоч ти, патлатий?
Анджа здивовано глянув на поцінувала жіночої краси в польових умовах.
— А що, вона справді така гарна?
— Вона жінка, малин! Справжня пані! Може, остання на нашому шляху...
— Ти ба! — гмукнув Вайлак. — Трубадур з Чорнобурівки. Поет із гупіллоном.
Анджа знизав плечима і підвівся.
— Ніколи пані не бачив, — рішуче мовив він. — Треба ж знати, що воно таке.
Спершу, втім, слід було дістатися намету прекрасної Алланори. Варту Чернець із Анджею обійшли досить просто — від неї так пахтіло випарами добірного злидва, що можна було йти, керуючись самим лише запахом. Там, де аромат вщухав, була свого роду «мертва» зона, якою можна було тихесенько прослизнути до князівського стану.
Табір князя справді вражав — переважно роздоллям тамтешнього безладу. Славні піхотинці спочивали в дозвільних позах, себто замало не ногами в багатті; межи вогнищами та наметами сновигали не менш славні й не менш підпиті лицарі. Від деяких багать відчутно тхнуло смажениною, а точніше, смаженими тягловими кіньми. Анджа ковтнув слину, переступаючи через чиєсь чергове непритомне тіло. Вояки, схоже, не боялися нічного нападу. А й справді, коли вас такий кагал, то чого боятися? Хіба чуми, але від неї не вбереже ні варта, ні кварта.
Намети князя і його почту відрізнити було доволі просто — порівняно з похідним житлом серджентів, то були справжні шатра, складені з розкішних гобеленів, над якими тріпотіли крильми хоругви; притулившись до шатер, стояли розмальовані шляхетними почварами щити. Крім того, коло князівських наметів майже не було непритомної піхоти, тут натомість сопла непритомна шляхта. Щоправда, десь тут були й притомні — їхній сміх і лайку було чути з-за хитких барвистих стін.
Анджа й Чернець знайшли найбагатший на вигляд намет і присіли в затінку неподалік, чекаючи на появу з шатра жінок казкової краси. Час спливав, проте нічого не діялося. Було нудно; а до того ж, у вологій лідійській долині жили незчисленні зграї комашні, яка чхати хотіла на шкіряні лати із залізними лусками. Чернець тихо лаявся, але з обраної позиції не відступав.
Раптом у наметі гримнув вибух п'яних веселощів. Дзвінко бренькнув гітерн, і чийсь лункий голос заходився співати:
Хитрий троль виробляв з подорожніми всякі цікаві штуки, змушуючи шляхетних слухачів заливатися п'яним реготом. Чернець — і той пирхав, намагаючись вторувати співу. Анджа ж не був аж настільки обізнаний у високій ліриці, аби оцінити ці вишукані жарти; лютий троль чомусь нагадував йому барона, від чого враз пропадала всяка охота зубоскалити.
Нарешті веселощі вщухли, і тоді гітерн мелодійно теленькнув, змінюючи тональність. Тихо, мовби боячись розбудити веселих вельмож, менестрель завів цілком іншу співанку:
Анджа здригнувся від раптової бентеги. Той менестрель, схоже, добре розумівся на страшних снах. Тихий, моторошний спів посеред п'яного табору звучав дивно і дико — вже майже на межі сну. Анджа щипнув себе за руку для певності. Чернець дивився в землю, розмірковуючи про щось своє, також не надто веселе. І ось у цю мить, цілком неслушну, як для естетичних втіх, із князівського намету нарешті з'явилася вона. Алланора Авалійська.
Прекрасну пані, зодягнену в захляпану вином білу туніку з чорним дворогом, підтримував шляхетний лицар: Алланора заледве стояла на ногах. Утім, видно було, що жінка то і справді непересічна — висока й статурна, з тонкими примхливими рисами блідого обличчя, нині дещо скривленого млосною гримасою.
— Аллан, давай відійдемо... я тебе потримаю, — галантно запропонував лицар. — Я ж бачу, що тобі зле.
— Мгмн... — сказала Алланора Авалійська.
— Давай-давай, не пручайся, тобі зразу полегшає.
— Від... відчпсь, Арно. Дай, пф-фвітрям дхну, і нзад...
Алланора глибоко вдихнула, окресливши круту лінію пишного бюсту, відвернулася від свого супутника, і тут її погляд якимось лихом впав на Чернеця та Анджу.
— О... — сказала Алланора. — Чго вони ту зас-сіли...?