Тепер лицар теж запримітив некликаних гостей.
— Йоргів хвіст! — обурився Арно. — Ви що тут робите? Варта!
За якусь мить Анджу й Чернеця скрутили несподівано тверезі князівські гайдуки. Алланора скривилась і, стенувши плечима, повернулася до намету. Її наразі найменше цікавила доля прихильників її неземної краси.
— Ну, свиното, — похитуючись, поцікавився Арно. — Де? Хто? Якого біса?
І перш ніж Анджа та Чернець устигли щось сказати на своє виправдання, видобув із піхов довгий ніж-анелас.
— А втім... — паскудно всміхнувся він, — можете не відповідати. Так навіть краще...
Тої миті Анджа збагнув, що справи таки справді кепські. Нестямному лицарю просто хотілося пустити комусь кров, аби вечір не минув намарне. З попереднього досвіду Анджа знав, що коли шляхту відвідує таке натхнення, його не спинить навіть грім із неба.
Утім, на його щастя, якраз в ту хвилину з'ясувалося, що існують деякі речі, істотніші за грім небесний.
«Мальджуки! Тривога!» — пролунало десь поряд, і відразу ж — гуркотіння копит, дикунське верещання і брязкіт зброї.
Князівський табір не чекав нападу — він спав і бачив п'яні сни. Його пробудження видалося стрімким та згубним.
«...уже йшлося про те, що Всесвіт тримається, мов напнута струна, між полюсами протилежностей. Той, хто не розуміє необхідності співіснування різних гармоній, різних ладів і тональностей, той хто намагається вилучити з наявного порядку якусь важливу складову, наражає себе на небезпеку. Не можна порушувати рівновагу навіть з найкращих міркувань, навіть у намаганні уникнути болі й страху. Адже Всесвіт не терпить тиші.
Вилучаючи з життя певний мотив, ви ніколи не знаєте, як саме, за рахунок чого, світобудова компенсує втрачене. Це — транспонування мелодії, подорож між тональностями, втілення мотивів життя у незвичних контекстах. Спробуйте заборонити, скажімо, живопис, зробіть мистецтво непристойним і злочестивим. Побачите, невдовзі світ кине вам полотна під ноги, вкриє малюнками ваші стіни, тривожними картинами ввійде у ваші сни. Заборонене завжди знайде шлях до сонця, вивертаючи душі, руйнуючи долі. Той, чиї природні потреби не мають можливості втілитись, шукатиме й не знаходитиме заміни — у владі, насильстві й жорстокості.
Спробуйте заборонити прекрасне, і ви зродите страхіть».
Мальджукський атабег Імаад ад-Тин Дзен не міг вибрати ліпшого часу для атаки. Князівське військо, виснажене довгим маршем, голодом і пиятикою, не готове було належним чином відбити напад — багато хто навіть не встиг прокинутись, а хто і встиг, ще довго намагався зрозуміти, що роблять мальджукські кіннотники посеред князівського стану. Тож загін ад-Тин Дзена, на прізвисько Кривавий, — загін, що налічував лише три сотні вершників, — устиг завдати війську князя долатського великих збитків ще до того, як Біле Лицарство схопилося за свої боделери.
Анджа й Чернець, кинуті напризволяще князівськими гайдуками, зненацька опинилися в епіцентрі безладної біганини. Між наметами шарахкалися, мов попечені, заспані лицарі та зброєносці. Анджа і Чернець відступили за намети, виглядаючи ворога. Аж ось і мальджуки — смагляві й скажені, на тонконогих гарячих верхових, озброєні кривими шамширами, з яких уже дріботіла кров безталанних рабантців.
Князівські лицарі нарешті сподобилися прийняти бій. Мало хто з них устиг скочити на коня. Тут і знадобились би послуги таких, як Гачок — вояків із довгими баграми, та лицарі, на свою біду, не вважали гізарми за шляхетну зброю, тож тої ночі ворожі кіннотники безперешкодно потовкли не одного вельможного честолюбця.
Анджа намацав руків'я пассота, Чернець потягнувся за кривим мечем — своє «кадило», надто важке, як для походів під шатра пань, він залишив у баронському таборі.
— Чого їм треба, тим мальджукам? — пошепки запитав Анджа.
— А-а. У них — свій священний похід, — пояснив Чернець. — Вибиратись треба звідси.
— Певно, — погодився Анджа. — Але як?
Січа посувалася до їхнього сховку, і Анджа вже почав потихеньку панікувати, аж тут на допомогу князеві надійшло світле воїнство, котре нарешті второпало, що відбувається. Лемент і брязкіт навколо набув ще більшого розмаху. Гуркотіло так, наче не лише зброя і лати, але й сама земля була викута з лункого металу. Кількість вершників — з обох сторін — неухильно меншала.
Чернець смикнув Анджу, який зачаровано стежив за бойовиськом, тицяючи кудись у темряву. Він щось говорив, та серед гуркоту, який панував довкола, годі було розчути. Нарешті Анджа збагнув — вершники гинули, але коні лишалися. Недалеко від них саме силкувалася підвестись якась бідна шкапина, перекинута набік тягарем закутого в залізо мерця.
Анджа підповз до коня, намагаючись уторопати, як би краще роз'єднати того напівмертвого кентавра. Завдання ускладнювалося тим, що кінський форбут зачепився за край лицарської кіраси, та й сам лицар, хитро затиснений між передньою і задньою луками, не бажав вибиратися з сідла. Не довго думаючи, Анджа просто перерізав мечем підпругу, скинувши лицаря разом з реманентом. Кінь підвівся, схарапуджено роззираючись. Чернець допоміг Анджі вибратися на коня, а потім, спираючись на його руку, виліз сам.
— Ну, давай, уперед, на Йоргові роги! — оптимістично закликав Чернець.
Анджа стуснув коня п'ятою, але підступна тварина лише переступила ногами, тяжко дихаючи. Тоді Анджа зацідив коневі по вухах — принаймні з Дожем домовитись можна було тільки так. Кінь ображено вискнув і, закусивши вудила, помчав, не розбираючи дороги.
— Е, ти що, патлатий?! Ти що робиш? Він же нас зараз скине просто мальджукам під ноги! — заголосив Анджин товариш.
Той лише схлипнув, припавши коневі до шиї.
Назустріч кривим скоком неслася лінія бою. Слід було розвернути коня і спрямувати його кудись подалі від мальджуків, але той мчав навпростець, викотивши очманілі очиська. Йому було байдуже куди, аби лишень геть звідси. Анджа вчепився за коня руками й ногами, наче кліщ, благаючи небо, щоби лошак не надумав перестрибувати якісь перепони — бо тоді вони й справді попадають ратникам під ноги.
Кінь торував собі дорогу серед бойовиська — навколо них гуркотіло й калатало, лунали бойові гуки, марні заклики до неба, істеричне іржання коней та глухі передсмертні зойки. Зі строкатої темряви виринали люті обличчя в бурнусах, дико шкірилися коні, бойовники махали шаблями і вимагали крові. Анджа почув Чернецеве «н-на тобі, шавка драна!», але навіть не зміг обернутися і глянути, як там йому ведеться — той так сильно смикнув хлопця за плечі, вкладаючись в удар, що Анджа мусив ухопитися за кінську гриву, аби бодай втриматися верхи.
Пролунав заклик бойового рогу, за хвилину штовханина довкола розійшлася, і можна було принаймні бачити, куди суне нестямний кінь. Схоже, мальджуки, здійснивши задумане, організовано відступали.
— Повертай до наших... — прохрипів йому на вухо Чернець.
— Повертаю, — радісно кивнув Анджа. — А куди саме?
Чернець тицьнув убік закривавленим мечем. Хлопець смикнув вуздечку, заледве не скрутивши коневі в'язи; той зрозумів натяк і нарешті побіг, куди просили.
Баронський табір мав не найкращий вигляд. Його, немов торішнє листя, встилали мерці, уламки реманенту й розсипана провізія з перекинутих возів. Баронський намет порожнім лантухом було втоптано в густу криваву юшку.
Купкою стояли вцілілі, оточивши похмурим колом складених рядком поранених. Останнє бойовисько не минуло без втрат і для самого барона — саме зараз він люто шпетив гарнізонного лікаря, котрий намагався зняти з нього розрубану мальджукською шаблею кірасу.
Гарнізон скоротився ще на третину. Священний Похід збирав своє подушне.
І сказав Арод, цар над землями і водами, звертаючись до володарів:
«Цей світ спотворено сквернотою, тож діти ваші повинні від самого малечку учитися давати відсіч бруду та безчестю. Виховуйте їх гідно, карайте суворо, вчіть коритися волі Вогненного Ока, волі неба і світлих прелатів. Розкажіть їм про те, що світ — притулок скорботи, сповнений небезпек і випробувань. В ньому немає місця для гри та пустощів. Не вигадуйте дітям своїм байки про далекі краї, прекрасних царівен і всілякі дива. Не роз'ятрюйте їхню уяву, котра може занапастити їхні юні душі зайвими спокусами і привести їх до царства Темного. Не дозволяйте їм мріяти; їхньою мрією мусить бути служіння Небу — єдине, що принесе їм нагороду, непідвладну тлінню.