Учіть дітей своїх бути сумирними, не вимагати пояснень і тлумачень. Світ, в якому ви живете, створено не для пошуку причин і наслідків, його мета — випробувати ваші душі і вибрати гідних.
Учіть їх бути сильними — слабкі не потрібні Небу, бо не здатні вийти на священну війну супроти скверноти.
Учіть дітей своїх бути покірними волі батьків та безжальними до інших. Нехай їхні юні душі не знають милосердя, бо милосердя веде до сумніву, а отже — до відступництва. Ті, хто сумніваються, — огидні Небу, їхнє нице єство — харч Темного, володаря страху і тління».
На другий день по мальджукському нападі в барона Черенбера зчинилася лихоманка. На той час військо князя вже знялося з нещасливого місця і рушило далі на південь; баронський же гарнізон, знерухомлений хворобою свого воєводи, збентежено кружляв довкіл табору. Всі боялися повторного нападу, який, безумовно, виявився би для них фатальним.
Надвечір гарнізонний лікар Бравар, сивий бородань із невиразним натяком на шляхетність, повідав, що, цілком ймовірно, в барона — чорна тіпанка. Цим нерозважним здогадом він не просто налякав вояків, але й наразив саме життя барона на небезпеку, бо відтоді ніхто не зважувався наближатись до намету, а тим паче — доглядати заслаблого кастеляна.
— І що воно буде тепер... — похмуро поцікавився Мідяк у темного неба, намагаючись затулитися пітником від зграї голодної комашні, привабленої світлом та духом змучених вояків. — Що, як він віддасть Небу душу? Ідемо далі, вертаємося назад чи здихаємо просто тут?
— Ти, Марте, як завжди, все ускладнюєш, — сумно зауважив Вайлак. — Або здихаємо тут, або здихаємо деінде. Теж іще вибір... А барон — що? Його на небі вже давно чекають, надто ж опісля Альбігону.
— А, ну звісно, — кивнув Чернець, — він же очищений... І все ж я йому не заздрю. Отак жити...
— Це ви про що? — зацікавився Анджа. — Очищений — це як? В сенсі, у тих ваших баніях?
Вояки обернулися до юного конюха, давлячись реготом.
— Ну ти й загнув, патлатий! — захоплено мовив Мідяк. — Ні, ви чули!
— Хлопці, цить! — насупився Вайлак. — А тобі, рудий і патлатий, про те знати — зась.
Анджа жалісно зітхнув.
— Ну голово, ну хіба вам шкода... ?
— Ой, ну гаразд уже, не скигли, — смикнув плечима той. — Є такий обряд в Храмі Дол-Друа, зветься «очищення Білим Вогнем». Обряд звільняє обраного від гріхів, а також — від земних задоволень. Аби, так би мовити, більше не підбивало.
— Але як же так можна? — вразився Анджа.
— Та я звідкіль знаю? — здивувався Вайлак. — Я хіба схожий на очищеного? Ні? А в профіль? Зрештою... хтозна, можливо, той вогонь обпалює все те, чим е-е... ми відчуваємо задоволення. І воно ніби втрачає чутливість.
— Он як... Цікаво, а нащо то йому? Шляхетні ж і так на Небо потрапляють, навскоки і з піснею...
— Ну-у... — протягнув Чернець. — Не всі. Кажуть, що Черенбер в юні роки встиг добряче погуляти, от і вирішив нині себе убезпечити... Думаєш, комусь хочеться до тих підземель... Шляхетні цього, мабуть, більше від нашого брата бояться.
Анджа замислився. Цікаво, як би йому велося, якби він не міг відчувати нічого, що приносить утіху? Тепла від вогнища? Смаку вимріяного смаженого м'ясця? Гарячої цівки злидва... Онеччиного доторку...
Поринувши в роздуми, він незчувся, як до їхнього багаття підсів Бравар. Вояки мимохіть розсунулися.
— То що, як там наше лихо? — поцікавився справами барона Вайлак.
— Та як... — зітхнув Бравар, — уже й не знаю, що вдіяти. Обклав реліквіями, як вівтар у Храмі Пророка. Зуб святого Ікентія на чоло, цурки з труни черниці Терції на живіт, перев'язав саваном з-під повішеника... все марно — мечеться, всіх чортів по імені зве і мене тужиться придушити.
— Ти ж бач, як воно, — ховаючи усміх, мовив Вайлак. — А саван справді з-під повішеника? А що, як вас підманули, і саван — з-під возом переїханого?
— Не бачу підстав для веселощів, Вайлаку! — обурився Бравар. — Коли звичайні засоби вже марні, залишається сподіватися на силу святинь! І не щирся ото! Маєш щось краще запропонувати? Чи, може, хочеш, щоб твій барон загинув? Та, голово? От би сюди Отця Брутара — він би враз пояснив тобі, що до чого!
Анджі наче хто по тімені цюкнув. Отець Брутар, авжеж...
...Якщо в мене будуть підстави. Підозрювати. Брак старання. Я особисто подбаю. Про твою кару. Розумієш? Свинарю?
— Е-е-е, Браваре, а чим ви обробляли рану?
Лікар здивовано зиркнув на конюха.
— Як чим? Маслом лимонниці, звісно, аби зняти запалення...
— Маслом? — скривився Анджа. — Хіба ж можна? Слухайте, треба зібрати ярутки, ви бачили, маленькі круглі стручечки, росте вздовж дороги... вим'яти і покласти до промитої рани. І ще... відвар білої верби — від лихоманки.
— Ти що, селюче, — вигнув шляхетну брову Бравар, — вчився, може, в самого Аби-Сінга?
— Може, — вирішив не сперечатись Анджа. — Ну, я піду зберу ярутки. Вербу я бачив коло ріки, отам за схилом.
— Ну даєш, патлатий! — вражено мовив Вайлак. — Ти звідки знаєш, що то поможе?
— Ну, мені допомагало... Не знаю, як там дух, та гадаю, що тіло в барона зліплене з того ж тіста, що й наше,.
— Патлатий, ти — єретик, — постановив Вайлак. — Ходи, я тобі допоможу.
Вони підвелися і рушили схилом до берега річки Лід, що напувала вологою всю Лідійську долину. Верб тут росло стільки, що стало би наварити ліків на цілий гарнізон. Поки Вайлак скуб траву, час від часу показуючи Анджі здобуте — воно? не воно? — хлопець зібрав повну торбу кори верболозу. Нарешті, озброєні оберемком народної фармації, вони повернулися до табору.
— Е-е-е, Анджо... — раптом мовив голова гарнізону. — Хотів тебе спитати...
Анджа здивувався. Давно той не кликав його по імені. До чого б це?
— Так?
— Ти скажи мені, старому пройдисвіту, нащо тобі той барон? Усі його, звичайно, люблять і шанують, тільки ніхто й заду б не підняв, щоб зібрати для Черенбера — як її? — ярутки.
— Ну, Ви ж, даруйте, підняли...
— Та що я... Я — так, знічев'я. А ти чого?
Анджа почухав потилицю. Як би це висловити? Тяжко, незвично...
— Мабуть, е-е-е, від страху, — він стенув плечима. — Якщо навіть барон боявся покарання по смерті, то що мені стидатися? Я вже тікав від Темного і знаю, що ще би трохи, і...
Він здригнувся.
— А ти не думав, що то все — вигадки? Ні?
— Для мене — ні.
— Зрозуміло. Ну, то чим тобі барон може помогти? Коня позичити?
Анджа тяжко зітхнув.
— Пам'ятаєте, я казав, що в нас свиней причащають перед тим, як колоти? Якщо свиней можна, то і нас — теж. Крапля крові шляхетного, віддана за власним бажанням...
— Кривава відзнака! — здогадався Вайлак. — Ну, нарешті! То що, ти сподіваєшся, що барон...
— Навіть не сподіваюся. Але раптом? Черенбер, звичайно, навряд чи зглянеться, але він наразі — єдиний кастелян в околиці.
Вайлак вражено хитнув головою.
— Але ж ти й хитрий хлюст... — гмукнув він. — Дивися лишень, аби це тобі боком не вилізло!
Анджа, проте, не загадував наперед. Він сам зготував відвар і взявся промити рану. Він не боявся чорної тіпанки, бо вже приблизно збагнув, якою саме методою послуговується шляхетний Бравар. Зайшовши до баронського намету, він вражено зупинився коло входу. Барон якось неначе всохся, ставши на диво подібним до свого родового герба — хирого, обскубаного шуліки. Прикладаючи мастило до рани, Анджа розмірковував над долею цього страшного — і нещасного — чоловіка. Не діставати втіхи ні від чого в житті... Це ж так і сказитися можна!