Выбрать главу

І все ж, нехай і помалу, але вони просувалися вперед. Одного дня, вже надвечір, проминувши перевал, подолання якого вартувало гарнізону ще кількох життів, уцілілі побачили море.

Коштовне смарагдове полотно, гаптоване срібним шумовинням, стелилося до самісінького неба. А над берегом ікластою потворою причаїлося місто-фортеця Теренція, союзник Рабанту в Священному Поході. Неоціненний союзник, без якого похід на Валдарру був би просто неможливим. Теренція мала потужний військовий флот, кораблі якого вже готувалися до відплиття. Гарнізон Черенбера встиг якимось дивом — ще день, і Священний Похід вирушив би далі без них.

• • •

Якось прийшли діти володарів до Арода й їси, царя та пророка, і запитали:

«Чому ми вмираємо?»

Тоді Арод покликав лучників і наказав їм покласти стріли на тятиви і спрямувати їх на малих гостей.

«Я можу наказати їм вистрілити, — сказав Арод. — Скажіть мені, чому?»

Діти злякалися, почали голосити, і лише один з них, найстарший, відповів цареві:

«Тому, царю, що ти маєш владу зробити це».

«Атож, — мовив Арод. — Саме так чинить Вогненне Око Неба. Іноді наказує стрілам злетіти, бо має на те владу. А іноді притримує їх, бо бажає почути відповідь на своє запитання».

«Чому ми живемо?» — запитали діти.

Тоді Іса покликав служниць і звелів їм принести тарелі з фруктами і солодощами.

«Я можу запросити вас до столу, — сказав Іса. — Скажіть, чому?»

Діти зраділи і побігли до наїдків, і лише найстарший з них не рушив з місця.

«Тому, провіснику, що ти хочеш випробувати нас».

«Атож, — мовив Іса. — Так чинить Вогненне Око, пропонуючи нам спокуси та відбираючи тих, хто зможе їм протистояти. Небу не потрібні ті, хто нездатен подолати бажання свого тіла. Їх радо прийме до себе Темний Володар, котрий знає безліч і один спосіб повернути бажання на муки».

І тої миті діти, що встигли з'їсти щось зі срібних тарелів, впали додолу, скімлячи від болю.

• • •

Подорож морем Анджа затямив досить погано: між нудотою, нудьгою та гойданиною не чинилося нічого вартого уваги. Великий теренційський неф, який міг умістити до тисячі вояків, був напханий вщерть, мовби воєводи мали намір засолити їх на чорний день, наче рибку в дубовій діжці. Бійці спали всі покотом у тісному підпалуб'ї на припнутих до бортів прілих вітрилах. Гойдало тут несамовито, надто ж коли неф лягав уздовж хвилі й хитався, немовби перебравши злидва. Правду кажучи, таке відбувалося безперервно — на той час стерно ще не отримало належного визнання, а кермувати таким великим кораблем кормовими веслами було так само зручно, як вишивати алебардою.

Понад тим, поділяти сон та дозвілля із сотнями славних піхотинців і лучників, які нудилися, скублися, а також хропли і потіли, було надмірно тяжким випробуванням. Анджа скористався своєю причетністю до баронського дестрієра, і раз по раз тікав до кінського загону, де й звив собі кубелечко в скирті вогкої соломи. Гойдало тут так само, однак зносити це на самоті було значно легше, тож Анджа вважав, що йому певною мірою поталанило.

Іноді, вибираючись на палубу ковтнути повітря, він дивився на море — воно було гладке й ліниве, як величезний кіт, розімлілий під променями полуденного сонця. Його боки ритмічно здіймалися, підштовхуючи теренційські нефи, кінські баржі та ґалери до мети. Часом морський кіт починав гратися кораблями, підкидаючи їх та шматуючи пазурами вітрила — такими ночами вояки хапалися за мотуззя та, зціпивши зуби, з усіх сил кляли Священний Похід, тобто, на цьому етапі радше Священний Заплив. Мешканці гористого Рабанту, де найбільшим водоймищем був став коло млину, не були створені для морських переходів, і впевненість у цьому росла день у день. Утім, на їхнє щастя, морська подорож тривала на надто довго — вже за два тижні теренційські кораблі досягли Затоки Лева, в глибині якої маячіли омріяні червоні стіни.

Щойно пролунав радісний зойк з «воронячого гнізда» на верхівці фок-щогли, на палубу нетерпляче посунули вояки; на носі нефа їх набралося стільки, що корабель, здавалося, перекинеться. Утім, видовище було того варте.

Місто було просто велетенське. Непохитні червоні стіни оточували територію, не меншу, мабуть, за князівство Долатське. Вздовж стін рясно стриміли круглі захисні вежі, а над ними здіймалися гостроверхі дахи і шпилі. Було враження, що місто ледь-ледь тримається землі, застигнувши на злеті — такими легкими здавалися обриси його палаців, такими високими й стрункими були його білі вежі. Сріблені шпилі та глянсові покрівлі ловили сонячне сяйво, розсипаючи довкіл пригорщі сліпучих відблисків. Місто мріло й мінилося, немов прекрасне сновидця.

Кораблі підійшли ближче, і тут лише Анджа помітив, що вхід до гавані закрито. На скелястих мисах, що стерегли єдиний прохід, стояли вартові вежі. Між вежами, перекриваючи вхід, було напнуто грубий ланцюг; на верхівках веж щось помітно курилося. На них, схоже, чекали.

Анджа пошукав поглядом Вайлака. Той стояв коло борту і, стримано усміхаючись, розглядав вартові вежі.

— А скажіть, — поцікавився Анджа, підійшовши ближче, — чи завжди гавань замкнуто на ланцюг?

— Еге ж, — відгукнувся той. — Та ланцюг — то дурничка. Це в них ніби така засторога — не пхайся, бо дістанеш. Але хто в нас дослухається до розумних порад? Ну от, подивися на цих недоумків!

Анджа зиркнув туди, куди вказував голова. Один із нефів, керований кимось із найбільш нетерплячих завойовників, рушив уперед, вочевидь маючи намір розірвати ланцюг вагою корабля. Втім, щойно корабель торкнувся межі, як із найближчої вежі стрілило великим зарядом, за жим курився довгий димний слід. Заряд поцілив прямісінько у грот-щоглу, зібгав її і з гуркотом проломив палубу. На кораблі щось палахнуло — вогонь стрімко помчав вітрилами, майнув щоглами, і скоро весь безталанний неф палав, наче святкова ватра. За борти із зойками пострибали обійняті полум'ям люди; втім, потрапивши у воду, вогонь не згасав, продовжуючи горіти навіть у глибині. З інших нефів поспускали шлюпи, та ніхто не наважувався підплисти ближче до людей-смолоскипів, сахаючись дивовижного вогню, наче якої зарази.

Анджа закляк, не в змозі відірвати погляду від страшного видива.

— «Вічний вогонь», — крекнувши, пояснив Вайлак. — Усе найкраще походить з Валдарри.

Вхід до затоки, очевидячки, був наразі заказаний, і керівництво Священного Походу вирішило пристати до берега за межами валдарської гавані. Невдовзі знайшли зручне місце, й почалося вивантаження вояків, коней та спорядження. Анджа, зайнятий коло баронських коней, котрих треба було намовити до співпраці й вивести з тісної баржі, все ж помітив, як із інших нефів на берег витягають якісь величезні споруди невідомого призначення. Деякі з них, найбільші, мали колеса, як у водяного млина, інші — гігантські шкіряні торби, ще інші — велетенські ложки. Анджа мало не з роззявленим писком спостерігав за вивантаження цих потвор; він ніяк не міг збагнути, що воно за диво. Перше, що спало йому на гадку, — це велетенські пристрої для тортур. Утім, він швидко відмовся від цього здогаду, бо не добачив, куди саме там можна припнути жертву. Другий його здогад був ближчим до правди. Анджі уявилося, як вояки на сторожовій вежі при вході у гавань вкладають у таку гігантську ложку барильце з «вічним вогнем» і за допомогою хитрої системи блоків і противаг посилають її просто на голови ворогам. Схоже, війна була явищем дещо складнішим, ніж він це собі уявляв.

Урешті, впоравшись зі своїми обов'язками, Анджа знайшов місце, звідки зручно було оглядати зовсім близьку вже Валдарру. Місто здавалося йому якимось несправжнім — навіть здалеку було помітно його чужорідні, незвичні риси.

Невже мрію і справді можна взяти штурмом? — дивувався Анджа. Але ж не можна мріяти, — згадав він, — це гріх. Ось тому й штурмують, подумав він майже вже крізь сон — день виявився нелегким. Штурмують, бо не розуміють, що це просто мрія. Скоро у сни попнуться зі своїми велетенськими ложками...

Анджа позіхнув, озираючи табір, котрий повнився світлом багать, випинався барвистими наметами і стугонів тисячами голосів. Здалеку вже лунали наспіви гітерна і сміх веселих молодих жінок, що їх за собою привезли теренційці. Священний Похід? Ото ще...