«Музика нескінченна, але окремі її звуки не можуть тривати вічно, інакше мелодія перетвориться на жахливий шум. Кожен звук неповторний, та разом з тим, кожен повторюється, адже існує обмежена кількість рис, що різнять його від інших, — тональність, тривалість, місце на нотному рядку.
Людина — це також сукупність рис, хоч і наділена власним сприйняттям. Властивості сприйняття, в свою чергу, залежать не лише від набору вроджених ознак, але й від досвіду та обставин життя. Отож, існує дуже мала ймовірність, що всі ці обставини повторяться, відтворюючи те єдине, унікальне звучання. Втім, нехай мала, але ця ймовірність існує — адже кожен імпровізатор може повторити певний пасаж, який його чимось зацікавив. Мотиви, що повторюються, кличуть лейтмотивами. Ті, хто потраплять до такого лейтмотиву, змушені раз у раз повертатися до життя, відтворюючи колишнє достеменно або з варіаціями. Ті ж, хто не потрапив до мелодії-рефрену, продовжуватимуть жити у відлунні, у всьому тому, до чого вони були причетні. Так, кожна наречена несе в собі відгомін тисяч наречених, які йшли до шлюбу до неї. Кожен убивця — відголос тисяч інших, що несли на собі прокляття згуби.
Що більше збігів, то глибше звучання. Отож, кожна нота, що колись виринала з тиші, залишається звучати нечутним відлунням під склепінням фермати-вічності».
Кілька днів не відбувалося нічого. Себто, ті дні були вкрай заповнені десь на рівні стратегічних нарад у шатрах знаті, перемовин із містом, вироблення плану дій та розв'язання нагального питання — хто керуватиме ким. На рівні ж солдатського побуту дні були сповнені дозвільним спогляданням та зрідка бійками між запальними теренційцями й гордими рабантцями. Вони погано розуміли одні одних, тож вояки призвичаїлися розв'язувати спірки у найбільш придатний для прикордонних контактів спосіб. Ось, приміром, Чернець устиг дістати в око від котрогось із теренційських лучників — за честь пані, як він гадав. Правда, лучник вважав, що б'є нахабу за те, що той підглядав до чужого намету. Але, врешті, кожен дістав своє і забрався до себе вдоволеним.
Надвечір третього дня надійшла звістка, що наступного ранку валдарці приймуть бій на широкому пустищі коло південних стін міста. Правда, пустищем те місце назвати було складно — то був чарівний видолинок, порослий квітучими чагарями та оливами. Втім, воякам було байдуже — нарешті мало відбутися те, задля чого вони долали такі шалені відстані, мерзнучи, мокнучи та гинучи від стихійних лих і біснуватих мальджуків.
Вечір був майже святковим. Вояки гострили зброю, лагодили обладунки та реманент. Іноді в таборі чулися навіть войовничі пісні про героїв минувшини, котрі так гамселили єретиків, що аж курилося, — де вже їхнім недолугим нащадкам... І справді, оглянувши союзницький стан, Вайлак скептично мовив: «І з оцим вони хочуть штурмувати Валдарру?!» Утім, мало хто поділяв його занепадницький настрій.
Черенбер наказав Анджі обрядити Дожа в парадну упряж та чепрак з гербами. А потім звелів зайти до його намету. Анджа не чекав такого веління, тож устиг добряче себе настрашити, малюючи в уяві різні вжитки, які міг би знайти для нього барон. Ану як йому кортить розпружитися перед боєм, трохи повправлявшись у маршових різновидах улюблених катувань? Хлопець, однак, змусив себе йти — від барона однак ніде було подітися.
Черенбер зустрів його напівлежачки на довгій скрині зі зброєю, котра правила йому за ліжко. Барон був якийсь на диво блідий і нервовий, а побачивши Анджу, він заледь не підскочив.
— Ну? — поцікавився він.
Анджа розгубився.
— Ви, світлосте, звеліли прийти, і я...
— Та знаю, — роздратовано кинув він, підхоплюючись і починаючи міряти намет швидкими кроками. — Ти, свинарю, якось казав, що прагнеш служити своєму баронові. Хоча насправді, я бачу, ти прагнеш іншого.
Черенбер закляк, спинивши на ньому лихий незрушний погляд. Анджа мимохіть відступив.
— Я знаю, — сказав барон. — Знаю, що всі ви, серви — паскудні брехливі пси, нездатні на справжню вірність. Але завтра мені потрібна буде ваша вірність — уся, яка є, до останньої краплі. До останньої, зрозуміло?
Анджа злякано кивнув, не в силі збагнути, до чого йдеться. Барон помовчав трохи, а потім мовив повільно, немовби зачитуючи вирок.
— Я хочу, щоб ти дізнався, що значить іти за своїм володарем. Крізь страх і смерть. Дізнався, що таке справжня відданість. Мій прапороносець загинув на перевалі, тож завтра ти візьмеш мій штандарт. Ти будеш їхати на чолі мого загону. І якщо ти бодай спробуєш відступити, то помреш. Лихою смертю. Зрозумів?
Анджа вклонився, намагаючись стерти з лиця дурнуватий усміх.
— Так, світлосте. Як накажете.
— Зрозумів, то вимітайся, — бундючно мовив барон. — І скажи, щоби до ранку мене не турбували. Надто ж той осоружний Вайлак зі своїм зубоскальством.
Барон відвернувся, і Анджа вискочив з намету. Він не міг повірити в те, що сталося. Він нестиме баронів штандарт! Така честь! Не те, щоб Анджа не боявся, — він боявся до сказу. Та він розумів, що доля подарувала йому єдиний, неповторний шанс вискочити з багнюки. І треба було скакати, не зволікаючи, — хоч би навіть на вістря ворожих мечів.
— Знаєте що, я нестиму баронів штандарт! — радісно повідомив він Вайлакові.
Той зиркнув на нього роздратовано.
— Ну, і чого тут радіти?
— Він же, певно, думає, що то — велика честь, — пояснив Мідяк, перевіряючи на гостроту свій фолчен.
— Діти-діти... — скрушно хитнув головою Вайлак. — Пам'ятаю, як ми сиділи в бастіоні під Альбігоном. Розваг було мало, і ми тоді викидали на пайку, хто зіб'є арбалетним болтом вражого прапороносця. Гарно було! Пригадуєш, Марте?
— Ну! Я тоді ще виграв пайку в Кульгавого, але він не хотів віддавати, казав, що той сам перекинувся. Та я добре пам'ятаю, як я тому дженджику поцілив просто межи очі! Бац! Він аж з коня навернувся!
Анджа захолов.
— А... чого ви їх так?
— А щоб не розмахували панським гонором. Дратує. І ще — мішень така гарна, здалеку видно, як поцілиш.
— Диви, Марте, як малого скрутило, — криво всміхнувся Вайлак. — Ну, та нема чого журитися — всі там будемо. Я тебе прошу, не забивай собі баки ратними подвигами — від того ще ніхто безсмертним не зробився. Е, ну гаразд, якщо ти тепер така велика птиця, не личить тобі в дранті виїжджати. Ходи, щось підберемо.
Голова підвівся і, махнувши Анджі, рушив до обозу. Там він покопирсався в котрійсь із підвід і дістав щось на зразок довгої шкіряної сорочки з нашитими зверху металевими колечками. Колечок, правда, трохи бракувало — якраз на рівні печінки, де була натомість пришита крива латка. Анджа уявив собі сумну долю попереднього власника обладунку і тяжко зітхнув. Сорочка була трохи завелика, внаслідок чого кожен його рух супроводжувався дратливим дзвоном.
Вайлак гмукнув.
— Дзеленчить. Ну, та нічого, будеш ворога відлякувати, як змія-гримучка. Ану, дай свій пассот... Е, хлопче, цієї залізякою нічого не простромиш... хіба будеш довго колупати. До того ж, закороткий він, як для кінного виїзду... Ану ж бо, що тут у нас? Ага! Осьо, тримай. Подужаєш?
Вайлак видобув з купи начиння меч-півтораручник із довгим руків'ям. Анджа взяв меча і спробував крутонути «зашморг». Всміхнувся, згадуючи, як під час навчання в Мідяка мало вухо собі тим «зашморгом» не відтяв... Півтораручник був значно важчим за пассот, але його вага компенсувалася хорошим балансом — здавалося, меч сам веде руку, а не навпаки.
— Почистити і погострити б його... А так нічого. Тим паче... — голова хитро примружився. — Цей меч зветься «байстрюк». Ні те, ні се, просто як ти, патлатий... А що сказав барон, з якого доброго дива він тебе прапороносцем покликав?
— Та сказав, що хоче перевірити мою вірність.
— Он як! Відколи це він почав тим перейматися? А хоча, зрештою... Він немолодий уже, спадкоємців нема. Та й не буде вже, либонь, після того очищення.